Юрій Винничук - Цензор снів

— І панові полковнику? — перепитав я невинним голосом.

Генерал підійшов до мене, взяв двома пальцями за ніс, стиснув так, що у мене сльози на очах виступили і промовив:

— Я сказал: нікаму! Павтарі!

— Нікому.

— Ну, так піздейшн!

Я не второпав, що це було, але напровсяк перепитувати не став. Ми вилетіли з Левком з цього чудового закладу. На виході нас чекав Скворцов, він намагався довідатися, чого від нас хотів генерал, але я сказав, що це державна таємниця, і нас за її зраду можуть розстріляти. Скворцов похитав головою і послав нас туди, де ми ще досі не бували, але ми вирішили все ж піти на двірець. Сімейку ми вистежили швидко, це були дві пари: одна старша, друга молодша. Молоді мали з собою нарти і вбрані були по-спортовому. Виглядало на те, що вони збираються відпочивати. Розмовляли між собою німецькою, ми сиділи неподалік й уважно ловили кожне їхнє слово, але жодних своїх планів вони не зрадили, а може, обговорили їх ще вдома. Дівчина була гарна, я приховано милувався нею. Її кавалер, чи хто він там був, виглядав комічно: високий, худий, в окулярах і весь час метушився, пильнуючи за речами, так гейби віз там два кіля діамантів. Левко запитав мене, чи не варто б у них поцупити одну торбу, але я так на нього зиркнув, що він заспокоївся і перестав водити ласим оком по їхніх клунках.

В Самборі вони зійшли, поселилися у готелі, потім гуляли, вечеряли й зосталися в готелі на ночівлю. Наступного ранку вони рушили до Хирова, там знову заночували. Ми теж пішли спати, бо вирішили, що вони хіба зранку рушать далі, туди, де сніг, але ми помилилися. Вранці їх у Хирові вже не було. Якщо люди таємно серед ночі зникають, це недурно. Ми відразу пішли у відділення НКВС, я назвався секретним агентом і розповів про свою місію та закликав їх негайно обшукати хату, в якій зупинялася та чвірка. Але ми знайшли там лише нарти. Було зрозуміло, що вони зібралися перетинати кордон. Чекісти відразу скликали загін і рушили навперейми. Коли ми повернулися до Львова, то довідалися, що старих вдалося упіймати, а дівчина втекла. Щоправда її чоловіка чи кавалера було застрелено.

— І що ти збираєшся робити далі? — запитала вона.

— Жити. Тягнути час. Але тут ми не зможемо довго затримуватися. Коли вони запідозрять, що я їх обманюю, підуть нашими слідами.

— Ти ще всього не знаєш.

— Чого саме?

— Жодного сейфу насправді нема. Мій тато вчасно вивів усі кошти до Швайцарського банку. Він відчував, що настають важкі часи. Тому ми й затрималися, бо треба було впорядкувати багато справ. Напередодні війни ми збиралися покидати Львів і їхати до Швайцарії. Але в мами стався серцевий напад, її поклали до лікарні, рухати її не можна було. Мусили чекати.

— Тоді не розумію, за чим вони полюють.

— Вони полюють за мною. І за тим, що у моєму наплічнику.

— І що ж там таке?

— Там щось таке, що дорожче за будь-який сейф. «Шкоцька книга».

Я не второпав. Вона усміхнулася.

— Ти ніколи не був у «Шкоцькій» каварні?

— Ти забула, що я у Львові останнім часом взагалі мало був.

— Це каварня в самому кінці Академічної. Там зазвичай збирався науковий світ, здебільшого представники точних наук. Бувала там і я, бо мій чоловік був математиком, писав наукову працю. Я ж захопилася математикою, як любитель. Так я запізналася зі справжніми світилами, творцями Львівської математичної школи, такими, як Станіслав Улям, Стефан Банах, Гуґо Штейнґауз, Юліан Шаудер, Станіслав Мазур, Владислав Орліч і Стефан Качмар. Я не тільки бувала в «Шкоцькій», але й ходила на їхні лекції. В «симпозіях» у «Шкоцькій» брав також участь такий собі Авербах, який був не професором, а... магіком і показував картярські фокуси. Він був живим комп’ютером.

— Що це таке?

— Комп’ютер? За визначенням Оксфордської наукової енциклопедії — це механічний обчислювальний пристрій. Так от цей Авербах найважче арифметичне завдання розв’язував за кілька секунд. Його картярські фокуси надихнули професорів взятися за розгляд теорії ігор. І таким чином постала гордість Львівської математичної школи: метод розв’язування ігор, який був охрещений як «Метод Монте Карло». Розумієш? Вони відкрили, яким чином можна вирахувати порядок карт при грі в казині, а також імовірність потрапляння кульок у ту чи іншу дучку в рулетці. Але це ще не все. Математики, вирішуючи глобальні наукові проблеми, записували всі свої формули й сотні теорем на бляті стола олівцями, потім то все кельнери мусили стирати. А деколи професори забороняли їм стирати формули й вимагали, щоб кельнери столика відставили і притримували до наступного дня. Врешті власник каварні пожалівся дружині Банаха, що «шановної гості базґрають і базґрають по тих блятах, і нехай би собі базґрали, але ж вони тото роблять хімічними олівцями, і воно абсолютні не даї сі зітерти! А коли рано приходять жінки прибрати залю, їх попереджають, жи столика накритого обрусом мити не можна. Біля одинадцятої приходять студенти й переписують цифри з мармуру». І тоді пані Люція за два з половиною золотих купила в папірні Едварда Зимного товстий зошит і подарувала професорам. З тієї пори в правій частині зошита вписувалося завдання, а ліворуч — розв’язок. Так постала «Шкоцька книга». Нагороди за розв’язок були фундовані залежно від ступеня важкості й містилися в шкалі від малого пива до живої гуски.