Юрій Винничук - Цензор снів

— А що буде, коли вони виявлять, що їх одурено?

— Не так просто. Не забувай, що над цією книгою працювали найкращі математичні уми. Щоб розібратися у ній, треба праці цілого інституту. А щоб виявити підробку, необхідно буде провести експерименти, тривалі досліди... одне слово, на це потрібен час.

— То що ж? Скористаємося послугами Ліщинського, чи будеш сама шукати вихід на абвер?

— Ліщинський мені цілком підходить.

Того ж дня я відіслав Ліщинському телеграму. Ми провели з Ірмою чудовий день і вечір. Уночі вона прийшла до мене і сіла на край ліжка. Я лежав непорушно. Мені не хотілося сполохати її. Я ще не спав, але бачив перед собою сон. Вона дивилася на мене й усміхалася. Нарешті я простягнув до неї руки, і вона притулила їх до грудей.

Генерал не був задоволений нашою роботою, кричав, що ми все просрали, й вигнав. Полковник Скворцов зустрів нас, потираючи руки від задоволення, що дісталося нам на горіхи. Але через пів року генерал нас знову викликав і сказав, що переправлять нас до німців у Сянок шукати ту дівчину, якій вдалося втекти, а також певну даму і фацета, які, можливо, перебувають у контактах з нею. Нам дали їхні фото, ми повинні були вдавати втікачів. Мені ця забава набридла, ми й самі б уже втекли до німців, але все нагоди не було, а тут випала. Ми відразу погодилися, і нас справді провели через кордон, який охороняли тільки рускі, а німці стояли хіба на дорогах. У Сяноку нам неймовірно пофортунило, бо швидко знайшли того фацета, а він нам розповів про могилу, яка власне з’явилася саме в той час, як дівчина переходила кордон. Він нам ще намалював те місце, де вона похована, і яке йому описали його аґенти. Ми, не гаючи часу, рвонули туди, могилку знайшли, розпорпали пісок і виявили наплічника з її ініціалами. То була неймовірна знахідка, бо там ще були й зужиті квитки на потяг. Я ще сфоткав труп, хоча там крім пишного білого волосся нічого вартого уваги не було. Потім акуратно все вирівняли й повернулися тим самим шляхом додому. І знову замість подяки ми чули самі матюки. Однак ними Скворцов не обмежився, а повідомив, що відтепер я буду барменом у «Жоржі», а Левко швайцаром. Його цікавлять усі, хто поселяється в готелі, а особливо письменники, які приїжджали з Совєтської України піднімати літературу на Західній Україні. Довоєнних літераторів зосталося як кіт наплакав, більшість втекла, і якраз найталановитіші. «Дивись же мені, — махав пальцем перед моїм носом Скворцов, — все фіксуй, що побачиш і почуєш. Особенно серед тих... писак, єдрі його вош». Хоча так по правді там не було що фіксувати, всі були дуже обережні, навіть напившись.

Директором «Жоржа» на ту пору став товариш Клієнко, колишній директор партійного готелю в Житомирі. Він зібрав у вестибюлі весь персонал готелю і виголосив промову: «Дорогі товариші! Тепер, коли совєтська влада звільнила вас, можете почати працювати дружно, по-совєтськи. А я, зі свого боку, буду требувати від вас залізної дисципліни. Ось ви, товаришу, — звернувся він до сивого ліфтера в лівреї. — Якщо під час вашого дижурства несподівано зупиниться ліфт, я буду питати і вас. То вже вибачайте».

Закінчивши, він поцікавився, чи є питання. Тоді встав ліфтер, який працював у «Жоржі» добрих сорок років, і несміливо звернувся до оратора: «Пане директор! Маю до вас питання». — «Давай, товаришу, говори». — «Ясновельможний пане директор! Я не розумію: а чому ліфт повинен зупинитися?»

На це питання товариш директор відповісти не зміг, шморгнув носом І пішов до свого кабінету.

Я чемно прислухався до розмов літераторів, але нічого путнього мені не вдалося занотувати з вуст українських письменників, зате російські письменники поживу давали щедру, вони поводили себе вільніше і часом таке верзли, що хоч зараз їх пакуй до Сибіру. Я все це записував і справно подавав Скворцову, але він обурено кидав те все до смітника.

— Ти, блядь, шо мені підсовуєш? Нахєра мені всі ті таваріщі з центра? Ти мені націоналістів подавай!

— Так от же ж — перший націоналіст граф Алексей Талстой. Вихваляв буржуазний лад, співав бєлогвардєйські пісні й кричав «За родіну, за царя!» Я все написав, а ви — у смітник.

Скворцов не витримав, піднявся, підійшов до мене і дивлячись мені в очі запитав:

— Ти, блядь, знаєш, моська, на кого хвіст підняв? Да той сраний граф, як захоче, і тебе, і мене в кузькіну мать скрутить. Отако! — і він мені дулю під ніс тицьнув. Потім сів у своє крісло, посопів і сказав: — А шо там твої писаки? Шо вони стрілецьких пісень не співають? Про Україну ні хєра не говорять?