Юрій Винничук - Цензор снів

— Ні, не співають. Обережні вони. Налякані. Там же ж їх добряче потрусили, — кивнув я за спину, — в Союзі. Розстріляли щось більше, як пів тисячі.

— А ти звідки знаєш? — надженджурився він.

— Німецька преса писала.

— А ти читав?

— А шо ж було робити? Інших газету Сяноку не було. А мені ж треба було знати, чим ворог дихає.

Він знову посопів. Тоді вдарив по столу рукою.

— Значить так. Сам заспіваєш стрілецькі пісні. І навіть оунівські.

— Що? А це які? Оунівські...

— Ти шо з мене ідіота робиш? Не чув про ОУН?

Не, я, звісно ж, чув, але не треба мені ще й оунівських пісень. Я що — Козловський? Я, може, взагалі співати не вмію. Я так і сказав:

— Та я співати не вмію.

— І не треба. На ось тобі стрілецький співаник і щоб вивчив три-чотири пісні. Не може бути, щоб по п’яні ніхто тебе не підтримав.

— Та ж по п’яні! Хіба це рахується?

— У нас все рахується. Іди працюй.

Оце вляпався! А граф Толстой у готелі поводився, як господар. Всюди його супроводжувала його коханка полька Малиновська, яку до нього приставив сам Сталін, аби граф чувся у відповідній формі. Він тільки й займався за дня тим, що ходив по кам’яницях і збирав усе, що йому припало до вподоби, а під кінець вивіз зі Львова в окремому вантажному вагоні колекцію картин, одягу, дорогого посуду і порцеляни. А пив граф так, що перепити не міг його ніхто, грошима сіяв на всі боки та ще й знущався з місцевих письменників, що ті не вміють пити, як він, і ніхто з них його не переп’є. Тоді-то підійшов до мене Петро Козланюк [91] Козланюк Петро (1904— 1965) — український комуністичний письменник. , письменник слабенький, зате пияцюра добрий і компанійський, та й запитав, чи є такий трунок, який би надавався легко пити, але валив з ніг. У принципі він той трунок і сам знав, бо то була медівка, але граф не любив солодких напоїв. Тоді я запропонував свій власний рецепт. Він готувався на основі медівки, але я до неї додавав сік аґресту, румбарбару [92] Румбарабар — ревінь. і червоних порічок, які медівку закислювали, а також доливав настій з акації, лілії і настурції. Такий букет за смаком не був уже пересолодженим, пився він легко і створював помилкове враження, що голова працює, як треба. І справді — голова працювала, але вся атака трунку припадала на ноги — вони не тримали.

Відтак письменники заклалися з графом, що його таки переп’ють, але вибір напою буде за ними. Граф, який ще не зазнав жодної поразки, погодився. Вони пили, я їм посилав карафку за карафкою, а за кілька годин граф почав кепкувати, що львів’яни обіцяли його споїти, а він лише трохи захмелів. Обіцяли йому, що він не дійде власними ногами до «Жоржа», а він ось зараз встане і піде.

— А ми свого слова дотримали, — заперечив Козланюк, — ідіть, якщо зможете йти.

Граф шарпнувся підвестися — але де там, бухнувся знову в крісло: ноги були наче свинцем налиті. Він нічого не розумів, бо голова ж була світла, він знову і знову поривався встати й щоразу падав, крив матом, кричав, що його отруїли, врешті його підхопили попід руки й повели до покою. Ото був цирк! І що? Пан граф замовив собі цілий ящик медівки!

Ну, добре, вивчив я пару стрілецьких пісень, точніше відновив у пам’яті, бо в дитинстві їх наслухався, і одного разу, коли обслуговував письменників, затягнув «Червону калину». Не встиг я ще й першого куплета доспівати, як письменників наче вітром здуло. Товариш Клієнко відразу до мене підскочив з виряченими очима і зашипів: «Ти що — ідіот? Ще раз — і я тебе вижену!» О, та цього я тільки й чекав, і заспівав йому «Не пора, не пора, не пора нам ляху, москалеві служить!» Тоді він ухопив мене за комір і виштовхав з ресторації, ще й копняка дав на прощання. І коли я опинився на вулиці, то побачив через дорогу цілий гурт письменників, які чемно чекали, коли можна буде повернутися до столу. Вони провели мене суворими поглядами, мабуть, дивуючись, чого це мене «воронок» не забрав. Але наступного дня товариш Клієнко примчав на крилах пісні до мене додому, перепросився і сказав, щоб я повертався, бо він же ж не знав, що я аґент під прикриттям. І що я можу й далі, коли маю таке завдання, виспівувати провокаційних пісень, бо лише таким чином можна виявити ворога. Та він і сам уже давно з органами співпрацює і тримає носа за вітром. Але ворог не був дурним. Щоразу, як тільки я починав щось співати, письменники зникали, до того ж не чекаючи, доки розпізнають пісню, бо навіть дали дьору, коли я заспівав «Стоїть гора високая». А співав я звісно ж, далеко не фахово, співав я жахливо. Я мав чудовий голос, але не мав слуху, тобто я мав слух, але внутрішній, і добре чув усю фальш, але нічого не міг з тим зробити. Врешті Толстой, побачивши, як реагують українські колеги на ці невинні пісеньки, заявив Клієнкові: «Єслі ти єво не заткньош, то заткну я, но уже пасмєртна».