Юрій Винничук - Цензор снів

Бідний Клієнко пішов до Скворцова і вблагав, щоб той припинив вимагати від мене співів, і Скворцов дав мені спокій з піснями, але вручив цілу паку довоєнних львівських часописів, і сказав, аби я той скарб тримав на барній стійці та стежив, кого він зацікавить. Але й тут Скворцов прорахувався, жодна душа навіть не глянула в той бік, не те, щоб забажала погортати, так ті часописи й припадали пилюкою, на них летіли бризки пива, сідали мухи, і навіть прибиральниця, акуратно протерши все довкола на стійці, намагалася не торкнутися їх пальцем. Скворцов кричав, що з мене нема жодної користі, що я симулянт і наказав, аби я написав донос на самого себе. Тобто я, Кубусь Пухатек, маю написати донос на Андрія Попеля.

— Та ж мене тоді посадять!

— Не бійся. Мені треба для звітності. Попеля не посадять, посадять Кубуся за брехливий наклеп.

— Тобто мене?

— Ні, ідіот! На папері посадять! Не насправді.

Довго мені в «Жоржі» попрацювати не довелося, бо Скворцов раптом вирішив знову нас із Левком перекинути на той бік. Тепер його цікавив той тип, що чкурнув на літаку зі Львова. Про нього тут снували цілі легенди, про той його переліт, через який позлітали голови, причому буквально, у високого начальства. Нам треба було його знайти й ліквідувати. Я ще нікого не вбивав, Левко теж. Але завжди щось робиться вперше, пояснив нам Скворцов.

— Стефан Шуберт — це наша ганьба, це пляма на наших героїчних органах. Ми йому довірили важливу місію, а він нас зрадив. Таке не прощається. Зброю отримаєте в Сяноку від нашого аґента.

Але в Сяноку ми Стефана не застали, з неабиякими труднощами довідалися, що той виїхав до Кракова. У Кракові ми його вистежили й тривалий час спостерігали, аби знайти найвідповідніший момент для ліквідації. Цю місію я поклав на Левка. Його руки й без того були по лікоть у крові — стільки, як він заколов свиней, рідко якому різникові довелося. Правда, він трохи впирався, переконуючи мене, що для вбивства йому треба почуття ненависті.

— Невже ти ненавидів тих свиней і кнурів, яких колов? — здивувався я.

— Аякже! Я роз’ятрював у собі ненависть. Я уявляв собі на їхньому місці якогось негідника, когось із сусідів, наприклад. Або якогось державного чиновника.

— Ну, якщо твоя фантазія дозволяла дивитися на свиню, як на чиновника, куди простіше прикласти цю ж фантазію до живої людини.

Одного разу ми підстерегли таки об’єкт на березі Вісли, він чекав когось і походжав собі туди й сюди, місце було майже безлюдне. Перед тим ми з Левком не раз вправлялися в стрільбі по пляшках. Але людина не пляшка, а рухомий об’єкт. Левко ніяк не міг зосередитися, бо той весь час ходив, і то доволі швидко. А коли до нього наблизився чоловік, якого він чекав і якого ми пізніше ідентифікували, як колишнього львів’янина Ліщинського, акція провалилася. Відтак він виїхав до Варшави, але у нас закінчилися гроші. Ми звернулися до агента в Сяноку, що потребуємо коштів, а той нас вилаяв, обізвав ледарями й симулянтами. Ми образилися. Особливо Левко. Він хотів того агента застрелити, але я переконав його не витрачати патронів. Натомість я завітав у гестапо і розповів, який ворог причаївся у них під боком, назвавши його справжнє ім’я і звання. Того ж дня та невдячна скотина була сама ліквідована. А ми вирішили не повертатися до руских.

Решта часу, що ми пробули на німецькій території, проминула нам хутко. Правда, довелося попрацювати на фармі в одного прусака на Мазурах. Коли німці рушили на Схід, ми, довго не роздумуючи, підважили дошки в його хаті на підлозі, витягли скриньку, в якій господар тримав гроші, вичистили її, написали йому на клаптикові паперу подяку і дали драла. Повернулися ми до Львова разом з німцями, і не просто так, а верхи на танкові, бо ми ще на в’їзді до Львова купили кілька кілець доброї ковбаси. Всі люди вітали визволителів квітами, а ми ковбасою, бо нам дозволили вилізти на танк, і ми отак на тому танку їхали по Городоцькій та махали руками народу, мовби і ми такі самі визволителі. Людей на вулиці вивалило безліч, цілі тлуми стояли на хідниках, одні усміхалися, інші супилися, але у всіх в очах світилася надія, що так, як було за руских, вже не повториться.

Але коли я дістався дому, мене чекала велика несподіванка — маму москалі вивезли на Сибір, бо німкеня, а в нашій хаті поселилися совєти. Довелося винаймати помешкання в одних старих пердунів, властиво, я там лише ночував, бо за дня перебувати в тій хаті було неможливо, старі весь час сварилися, випоминаючи одне одному гріхи бурхливої молодості.