Po kilku tygodniach sprawa siç wyjasniïa. We Lwowie na lotnisku wojskowym w Sknilowie pozostalo kilka samolotôw, ktôre ulegly uszkodzeniom podczas dzialan wojennych. Dwôch mechanikôw lotniczych z 6 Pulku Lotniczego podjçlo siç naprawy samolotôw. Jeden z samolotôw, a mianowicie « Karas», zostal w grudniu naprawiony і polecial na lot prôbny z polska obsluga. Nie majac map, lotnicy polecieli na zachôd, a nad Przemyslem skierowali siç na poludnie і lecac wzdluz rzeki San polecieli w kierunku granicy z Wçgrami. Со siç stalo z samolotem і zaloga trudno dzisiaj ustalic — najprawdopodobniej dolecieli і wyladowali na Wçgrzech» [89] «W dniu 6 grudnia 1939 roku...» — «6 грудня 1939 року опівдні, на святого Миколая, над Перемишлем за чудової сонячної погоди з’явився літак з польськими знаками — біло-червоними шахівницями на крилах. То був польський військовий літак типу PZL-23 «КАРАСЬ». Літак крутнув два кола над містом, а потім спокійно полетів долиною Сяну на південь у бік Карпат. Важко сьогодні описати переживання і радість, а також значення, яке цей епізод мав для мешканців Перемишля. Натомість красноармєйци розпочали стрілянину до літака, всім, що мали, а переважно з наганів. За кілька тижнів справа з’ясувалася. У Львові на військовому аеродромі в Скнилові залишилося декілька літаків, які були ушкоджені під час воєнних дій. Двоє бортмеханіків з Шостого Авіаполку ремонтували літаки. Один з літаків, а саме «Карась», був у грудні полагоджений і полетів на пробний політ з польською обслугою. Не маючи мап, летуни полетіли на захід, а над Перемишлем попрямували на південь уздовж ріки Сян у напрямі кордону з Угорщиною. Що було далі з літаком і екіпажем, важко сьогодні встановити, найвірогідніше долетіли і приземлилися в Угорщині».
.
Над Перемишлем нам дісталося більше, кулі пробили корпус літака в кількох місцях. Пролетівши над Сяном, я звернув на південь, бо карту ми таки мали, і посадив літака на засніженій полонині недалеко від Сянока на німецькому боці. 1 от тільки тоді я довідався жахливу річ: Ріта була поранена. Куля, влетівши зісподу, пробила їй правий бік. А вона нічого нікому не сказала, тільки йойкнула, і я чув той йойк, але думав, під страху, що по нас стріляють.
— Я боялася казати, — шептала вона, коли ми її винесли з літака і поклали на шмат брезенту. — Боялася, що тебе буду відволікати.
Кулюс стояв блідий і не знав, що робити.
— Понесемо тебе в село, — сказав я. — Там хтось допоможе.
— Я не хочу вмирати, — шептала вона. — Тепер... тепер, коли ми...
Ми підібрали наплічники, тоді взялися з обох кінців за брезент
і понесли. За соснами виднілося село.
— Шеф, — сказав Кулюс, коли ми опинилися біля першої дерев’яної хати, — вона вимкнулася.
Я озирнувся, Ріта лежала, відкинувши голову набік, позад нас червоніли краплі крові — більші й менші. Ми опустили її на траву, вкриту інеєм, і я побіг від хати до хати, питаючи за лікарем. У селі лікаря не було, але мені пофортунило, бо в одній хаті зостався ще з літа лікар з родиною, який приїхав сюди на відпочинок зі Станіславова. Тепер волів сидіти тут, аніж вертатися до червоного раю. Хата його стояла в самій соснині, так що нам не довелося нести Ріту через ціле село. Вона була непритомна, але жива.
— Куля всередині, — сказав лікар, оглянувши її. — Для того щоб її витягти, я б мусив оперувати. Але не маю наркозу. Треба її прив’язати до лави. Я попробую добути кулю, а якщо вона прокинеться, дружина віллє в неї горілку.
Я зиркнув на Кулюса. Ніколи його таким не бачив. Здоровило стояв весь у сльозах і молився. Я попросив його піти прогулятися. Він слухняно потупцяв до дверей, біля дверей озирнувся, перехрестився і вийшов.
Я перехрестився теж.
— Ви українець? — запитав лікар українською. — То чого ж ми польською балакаємо?
— А хто знав?
— Бачу — хреститеся по-нашому. Ну, до роботи.
Він подав мені ремені, якими я стягнув Рітині ноги й руки. Тим часом його дружина закип’ятила інструменти.
— Вам краще вийти, — сказав лікар.
Я вийшов. Свіже морозяне та ще й гірське повітря хотілося не вдихати, а пити. Неподалік я побачив Кулюса. Ходив узад і вперед, заклавши руки за спину. Я запропонував піти до шинку, аби вбити час, там ми й просиділи більш, як годину, і я, залишивши товариша, повернувся до лікаря. Кулю він добув. Ріта спала. Її двічі поїли горілкою.
— Тепер залежить усе від неї, — сказав лікар. — У неї почнеться і гарячка. Якщо вона сильна, то переживе.
— Вона не сильна. Сиділа в тюрмі два місяці. Була застуджена й кашляла.
— То зле. Вона й тут кашляла. І на вустах були краплі крові. В неї, ! здається, запалення.
— Докторе, я маю гроші. Заплачу, скільки треба.
Він похитав головою.
— Справа не в грошах. З вас я не візьму нічого. Ви ж утікачі? Я й тут лікую за яйця, молоко, сир. До речі, якщо голодні, кажіть.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу