Юрій Винничук - Цензор снів

— Тисячу золотих.

— Тисячу! — повторив він і всміхнувся. — А я тобі дам дві, й ти стулиш писк. Йо? — Я мовчав. — Не йо?.. — він похитав головою. — Розумієш, колєсь, ти маєш на вибір. Альбо стулиш писк за дві тисячки, альбо стулиш навіки, але забездурно. Як тобі ліпше?

Його аргументи були вбивчі, я не мав чим крити. Лакей повернув до мене свою усміхнену мармизу і прохрипів:

— Шефе, я з великим задоволенням виб’ю з нього дух разом з зубами, хи-хи-хи.

— Гадаю, Шміґусе, до цього не дійде. Ми ж бо маємо справу з інтелігентним чоловіком.

— Добре, — сказав я. — Але так, щоб геть зовсім нічого я не міг йому розповісти — буде зле. Щось мушу вибовтати.

— Мели, що хочеш, але за притиск під килимом ані слова.

— Тобто можна розповісти про підсадних газардистів?

— Скільки завгодно. Він їх теж має. Просто скажи, що мої люди працюють краще. — Він засміявся, потім поліз до кишені маринарки й витяг стопку банкнот. — Ту маєш дві тисячки. Мені дешевше було б тебе десь прикопати на Пісках. Але я ще маю на тебе деякі плани. Так що дамся чути... А, згадав. Той Ліщинський, скурвий син, що назвав тебе небожем... ти з ним давно знайомий?

— Ні. Але ми так собі трохи здружилися, випили, і він це зробив автоматично. Він грає чесно і чесно програє і жодних нарікань на ваше казино не має. Тільки на свою фортуну.

Ну, я знаю, знаю... але жи привів акурат аґента Пріми, то мені підозріло.

Я подумав, що не варто підставляти Ліщинського і признався, що власне Пріма мені порадив з ним познайомитися. Тобто я його використав без його на те згоди.

— А-а, он воно що! — похитав він головою. Потім глянув на мене: — А ти, я бачу, порядний хлоп. Не бажаєш клопотів для нового кумпля, нє?

— Він Богу душу винен.

— Добре. Чао. Скоро дамся чути.

Ми потиснули руки, і я покинув його авто. Я відчував, що впрів від тієї розмови, але виходу не було. Тепер треба викручуватися перед Казьом. Ріта спостерігала за всіма моїми маніпуляціями й може розповісти йому про все, що бачила, не підозрюючи, що робить мені погану послугу. Однак вона сьогодні для мене недосяжна, чекає Казя на віллі.

У каварні було як завжди. Ліщинського я побачив за столиком з якимсь огрядним паном, що сидів спиною до мене, на столі було повно розмаїтої закуски й питва. Помітивши мене, Ліщинський помахав мені. Я підійшов.

Прощу познайомитися, Стефан Шуберт, — звернувся він до свого сусіда, а тоді — до мене: — А то є сам пан Річард Ґредель, патрон ловецтва і лісів. Сядете до нас?

— Якщо панство не мають нічого проти. Але ми з паном Ґредлем знайомі.

О, справді! втішився Ґредель і піднявся, щоб потиснути мені руку, а тоді пояснив Ліщинському, що ми з ним бачилися в Канаді.

Я сів, мені налили.

Стефко має гостре око, — промовив Ліщинський до Ґредля, — минулої суботи розкрив змову шахраїв і порятував не тільки мою сотку. Тому я перед ним у боргу.

Колеги з гострим оком завжди можуть придатися, — промовив барон. — Чим ви тепер займаєтеся? Востаннє, коли ми бачилися, ви були летуном, а відтак...

Я перебив його, щоб він не вибовтав про мою роботу в казині:

— Відтак запахло смаленим, і я вирішив утекти.

— Ну, так. Там тепер порядкують люди з-під знаку сокири.

— Як ся має Ірма?

— О, Ірма! Недавно ся віддала. Не читали в газетах?

— Якось пропустив, — сказав я, відчуваючи, що чомусь мені ця звістка про її шлюб неприємна. Чому б це? У мене є Ріта. А які у мене могли бути перспективи з Ірмою? Однак це мене все ж таки вжалило і враз занурило у глибокий смуток, який я намагався приховати.

— Віддалася за сина мого давнього колеги, як то часто буває в наших колах, — останні слова, мені здалося, він підкреслив навмисне, мовби вказуючи моє місце. — Зараз мандрують по Скандинавії. Моя дружина не раз згадує, як ви кружляли з нею в танку. Але то було видовисько! Ви часом не захоплюєтеся ловами? У мене збираються цікаві люди.

— У пана Річарда величезні ловецькі угіддя, — сказав Ліщинський, — потрапити до нього у гості — велика честь. Двічі я побував, і то були незабутні дні.

— Отже, я запрошую, — сказав пан Ґредель, — тільки мусите зателефонувати, і вам повідомлять дату приїзду.

Він простягнув мені свою візитку, я подякував. Однак настрій у мене зіпсувався, і я незабаром з ними попрощався.

Минав тиждень, а Пріма мене не кликав до себе. Я й не квапився. Моя душа розривалася поміж двома — Рітою та Ірмою. Хотілося бачити обох, хоча Ірма вже була втрачена. Дивна річ, опинившись у тюрмі, я намагався не думати про неї, розуміючи, що вона для мене ще недосяжніша, аніж була досі, але зараз, коли почув про її заміжжя, відчув смуток і тупий розпач.