Юрій Винничук - Цензор снів

— Це залежить від того, що буде з його сином. Якщо він геть безнадійний, Казьо забере його сюди.

— Ти знала його сина?

— Чи я його знала? — вона стенула плечима. — Він був моїм кавалером. Правда, дуже коротко, бо втрутився Казьо, — вона поглянула на мене з усмішкою. — Купив мене.

— У свого сина?

— Так. А чом би й ні? Чим я відрізняюся від якої-небудь канарки? Така собі пташка-тупташка.

Зависла мовчанка, я допив каву і поглянув у вікно — там виднілося чисте безхмарне небо. Її руки оплели мою шию і вона притулилася до мене. Я поцілував її в щоку, вона підставила вуста, я притягнув її до себе й посадив на коліна. Ми цілувалися, поринаючи у забуття і залишаючи за собою позаду всі свої проблеми. І весь той день був нашим, належав нам, як і ми йому. Вийшовши з готелю, ми сіли до фіякру і поїхали на Погулянку. Там усе потопало у зелені. В кнайпі Ґрунда повечеряли, а відтак знову сіли у фіякр, бо раптом нам спало на гадку піти в кіно. Зійшли на Підвальній, у хлопчака, що продавав часописи, купили «Lwow turystyczny» і проглянули фільмовий репертуар. У «Chimeri» на Академічній йшло «В кігтях Монте-Карло», але ми не мали бажання знову поринати у світ казина, в «Casino» і «Empire» на Легіонів нас манило «Зізнання нацистського шпигуна» з припискою «фільм антигітлерівський», у кінотеатрі «Рах» на Францисканській вабив «Стрілець з Бенгалії», а в «Світовиді» на Кушевича «Тінь Шанхаю», але ми на ці зваби не піддалися і вибрали комедію «Повернення Арсена Люпена» в «Muzi» на Третього Мая. Проходячи повз Ратушу, Ріта сказала:

— Ти чув про таку смішну легенду, що коли до лева торкнеться невинна дівчина, він загарчить? Ні? Дивно, бо це чоловіча легенда. Жодного разу, минаючи Ратушу, я її не пригадала собі та так і не переконалася в її правдивості. А тепер пізно, — вона засміялася і пригорнулася до мене.

— Може, йшлося не про фізичну невинність, а про духовну.

— Ой, не сміши. Де би ви, хлопи, вигадували щось на духовні теми.

До кінотеатру ми не дійшли, бо забаглося нам знову зачинитися в номері, ми замовили напої, і ця ніч була така ж прекрасна, як і попередня.

Наступного дня ми поїхали на Скнилів, де відбувся показ бомбардувальників, винищувачів та протилетунської артилерії

Наступного дня ми поїхали на Скнилів, де відбувся показ бомбардувальників, винищувачів та протилетунської артилерії. Я дивився з ностальгією, як летуни сідають до кабін, як злітають і зникають у небі, щоб облетівши Тернопіль, Станіславів, Дрогобич і Перемишль, повернутися до Львова. А головними вулицями міста рушила колона протилетунської артилерії, демонструючи в найлюдніших місцях справність гармат. Людей висипало безліч, жінки посилали повітряні цілунки й кидали квіти. Літаки, що пролітали над Львовом, скидали фільмові рекламки, які опадали пелюстками, а перехожі, переважно діти, ловили їх і розглядали. По обіді ми їздили на Залізну Воду, засмагали й купалися в басейні.

По обіді ми їздили на Залізну Воду, засмагали й купалися в басейні.

Хотілося, щоб ці світлі сонячні дні з Рітою тривали якомога довше, але вони закінчилися доволі швидко. Телеграма від Пріми повідомляла, що він приїде в суботу пізно ввечері. Отже, Ріта опиниться знову під його контролем. Здивувало, що повертається він із сином. Було таке враження, що забирав його вмирати до себе. Ми попрощалися пополудні. Мені було сумно, і я не знав, куди себе подіти. Згадав про Кулюса і подався до Кноблоха. В кнайпі було темнаво, в кутику хтось бринькав на гітарі, шинкар дрімав за шинквасом, сперши голову на руки. Кулюс, звісно, не зраджував своїх звичок і сидів у товаристві добряче п’яненьких ляль. Він радісно гукнув мені: «Сервус, Фуню», я махнув йому рукою і, наблизившись до шинкаря, легенько поштурхав. Голова його опала ще нижче, але він не прокинувся.

— Чекай, — сказав Кулюс і, зайшовши ззаду за шинквас, сам наточив пива.

Відтак я з гальбою сів за його стіл. Дівчата зиркнули на мене хмільними очима і, мабуть, пробували второпати, що я за птаха і чи не бачили мене раніше, але рівень їхнього сп’яніння з успіхом долав усі розумові потуги, врешті вони вимкнулися і дивилися в кут, звідки долинало бринькання.

— Швайнерів не потребуєш? — запитав Кулюс, демонструючи жменю пожмаканих банкнот.