Юрій Винничук - Цензор снів

— Привіт, Орхідеє!

— Привіт, Кактусе! — відбила вона. — Я чула про ваш успіх у «Віденській». Поздоровляю. Ми правильно розрахували.

— Що саме?

— Невже ви не здогадалися, що Казьо організував тих двох шулерів. Він їм заплатив за той театр. Ліщинський завжди асистує при таких забавах, то ми не сумнівалися, що він і цю не пропустить. А от чи вам вдасться помітити шахрайство — в цьому Казьо не був певним.

— Отже, це була така репетиція перед візитою до казина?

— Звичайно. Тепер є принаймні надія, що ви і з цим дасте собі раду.

— А ви так вільно ходите? Хіба ніхто тут не знає, чия ви?

— Я — нічия. Насправді ніхто цього не знає, бо з Казьом ми на людях не буваємо. У нього є дружина, вона живе в окремому будинку, і він з нею ходить на спацер чи десь у кіно або на каву. А я сама по собі.

— Однак він вам не довірив цієї місії.

— Ні, бо знає мою слабість. Я жертва газарду, і коли починаю грати, для мене довколишній світ перестає існувати. Та й я не така спостережлива. А як ви? Вдалося щось розгадати?

— Цссс, тільки не тут. Розкажіть краще, чим у цей час займається ваш Казьо.

— Його нема. Помчав у Швайцарію. Його син при смерті.

— О, співчуваю.

— Нема чого. То була рідкісна потвора.

— Була?

— Кажу ж — він при смерті. — Вона окинула байдужим поглядом залу й усміхнулася: — Якщо ви вже виконали свою місію, можемо звідси ушитися.

Я попрощався з Ліщинським, обіцявши навідатися наступної суботи до «Віденки», і ми з дівчиною покинули цей чудовий заклад, у якому люди намагаються втілити свої марення. Кисіль стояв біля дверей свого кабінету і не зводив з нас очей. Можливо, не дуже мудро ми зробили, що виходили разом. Він міг знати, хто така Ріта. Але вже було пізно щось міняти. Ми забрали свої речі з шатні, лакей провів нас за браму. Вулиця була темна й безлюдна. Щоб сісти на фіякр, треба було пройти в самий її кінець і завернути на Личаківську.

Ріта взяла мене попід руку, я чув тепло її тіла і неясну тривогу. Щось у цій мертвій вулиці мене насторожувало — шурхіт, миготіння тіней, чиїсь кроки. Я різко озирнувся, полохлива тінь припала до паркана і зникла за деревом.

— Нас хтось переслідує, — сказав я. — Ходімо швидше.

Ріта стривожено озирнулася.

— Я нікого не бачу.

— Зате вони чудово бачать нас.

Коли ми наддали ходи, кроки позаду залунали гучніше. За нами хтось тупцяв, не ховаючись. Це все для нас могло закінчитися не надто добре. Я шепнув Ріті, щоб вона заскочила на подвір’я, з яким ми порівнялися. В будиночку світла не було, і це мене задовольняло. Я висмикнув безгучно штахетину з паркана, сховав її собі за спину і став обличчям до переслідувачів. Незабаром вони вигулькнули з темряви — два збуї. В одного зблиснув проти місяця ніж. Ріта копошилася у своїй торбинці, може, шукала папіроску або запальничку. Я підпустив їх ближче.

— Давай гроші, колєсь, — сказав один з них. Видно, їм дали вказівку розіграти звичайний грабіж. — І краля нехай поділиться брязкальцями.

— От підійди й візьми, — сказав я.

Той з ножем виставив руку вперед. Я рвучко вихопив штахетину і з усього маху лупанув його по руці, ніж відлетів набік, другий удар попав йому по голові, і він умить скрутився на землі. В цей час пролунав постріл. Стріляла Ріта. Другий нападник схопився за живіт і застогнав, лаючись. У Ріти в руці був маленький дамський пістолет.

— Гарна цяцька, — похвалив я, — ходімо.

Нападники залишилися на землі, але їхньому життю нічого не загрожувало. За хвилю ми опинилися на Личаківській і розбудили візника, що куняв на козлах.

— Куди їдемо? — запитав я Ріту.

— Туди, де ще наливають. Я мушу нарешті розслабитися.

Ми вирішили впасти в «Брістоль» на Легіонів, який манив перехожих неоновими вогнями з написом «Palais de Danse — Bristol». Удень та ввечері сюди приходять читати газети, грати в шахи чи тихо куняти з кавою, але коли вже добряче звечоріє, каварня перетворюється на дорогий заклад, бо починає працювати шатня, нікому не вільно заходити в плащах, на червоні мармурові бляти столів лягають білі обруси, світло пригасає, світить лише кілька кольорових жарівок, звідкілясь вигулькують фордансери і фордансерки та починають бавити публіку, викручуючись усіма частинами тіла, а найбільша атракція «Брістолю» — танцювальний майданчик, який обертається навколо своєї осі. Кельнер завів нас до вільного столика, ми замовили шампанське з льодом і збиті вершки для панни. Ріта хвильку спостерігала за танцюристами, врешті запитала: