Юрій Винничук - Цензор снів

Ми зупинилися перед освітленими дверима «Ґранд-готелю».

— Ви тут живете? — запитав я.

— Так. Особливо, коли хочеться побути самій... — вона хвильку помовчала, мовби вагаючись, а при цьому носиком мештика спроквола черкала по бруківці, врешті підняла очі й подивилася на мене поглядом, у якому було більше смутку, аніж втіхи від сьогоднішнього вечора, і сказала: — Ну... добраніч...

Я узяв її долоню і притулив до вуст. Долоня була не така тепла, як у каварні. Вона рушила до дверей, а я пішов униз до «Маґнуса», йшов повільно, уважно вслухаючись у всі звуки, а властиво в тишу, яку порушувало лише те саме віддалене цокотіння копит і торохтіння коліс, та ще вітрець обережно куйовдив дерева, і це мене дивувало, це мене змушувало йти ще повільніше, бо бракувало тут мені ще одного звуку, такого простого й буденного, нічим не знаменного, але в цю хвилю найважливішого — звуку дверей, які відчиняють і зачиняють. Цього не було. Тоді я спинився і повільно, дуже повільно повернув голову назад. Вона стояла перед дверима готелю й дивилася собі під ноги, а носик її мештика знову черкав по бруківці. І тут мої ноги знову взяли верх над головою, бо покрокували до неї. І щойно я наблизився, вона підвела голову, а в очах був той самий смуток, але я пригорнув її і поцілував, п’яніючи від її прохолодних і спраглих вуст. А коли наші вуста розімкнулись, Ріта потягнула мене за собою в готель. На рецепції нікого не було, але тільки на перший погляд, бо коли ми її минали, почули зосереджене посапування — хлопчина спав за стійкою, поклавши голову на лікоть. Ми піднялися на другий [71] Другий поверх — до війни наш перший поверх називався партером, отже другий — насправді третій. поверх, Ріта вийняла з торбинки ключ і відчинила двері покою. Властиво там було два покої, один з них правив також за кухню. Всю дорогу, заки ми піднімалися, не було промовлено ані слова. Я не говорив нічого, щоб не сполохати цього сну, Ріта мовчала теж. Небагато розмовляли ми й потім, коли вона вийняла з шафки пляшку шампанського, ми пили, слухали радіо, з якого лунала тиха меланхолійна музика. Потім вона пішла до лазнички, а за хвилю покликала мене і, коли я її побачив у струменях води, подумав собі: а чому б це не могло тривати й тривати, може, й усе життя?

— Ти ще довго збираєшся витріщатися? — засміялася вона.

Я миттєво поскидав з себе все і притулив її під потоками гарячої води, пружне тіло було податливим і непокірним водночас, воно прилягало до мене, як влите, а разом з тим напиналося, наче вітрило, руками своїми вона оплела мою шию, і я відчув увесь тропічний жар її лона, і це було те, чого я так прагнув усі три років, але чого не отримав від повії, і тіло моє володіло мною так само, як у танці.

Прокинулися ми від стуку в двері. Я сполохано зиркнув на Ріту, вона заспокоїла мене, що принесли сніданок. Потім встала, накинула халат й прикрила двері до спальні. Я почув, як закочується до покою візок зі сніданком, як Ріта каже, що вона сьогодні має вовчий апетит і замовляє ще одну порцію канапок. Далі лунає шелест банкнот, і двері зачиняються, а Ріта зникає в лазничці, і я чую плюскіт води. А мені вставати не хочеться, ці чисті білі накрохмалені простирадла й напірники полонять мене й не відпускають. Як давно я не лежав у такій постелі? Як давно я не лежав у такій постелі голим? Я починаю пригадувати, коли то було востаннє, але з тих спогадів вириває мене Ріта, наказуючи йти митися і вдягатися. А поки я миюся, приносять ще один сніданок і каву. Канапка з перетертим сиром і кропом, канапка з червоною рибою і канапка з кролячим паштетом. Кожному по три канапки. Так мало? Я відчуваю теж вовчий апетит, але мені незручно в цьому признаватися, і коли Ріта каже, що їй цього забагато і пропонує мені канапку з паштетом, я, звісно, не відмовляюсь. Мені хочеться запитати її, що ми будемо робити далі, чим займемося сьогодні, але я не хочу руйнувати цю крихку казку, яка ще не зміцніла і може розсипатися у будь-яку мить. Я мовчу, попиваючи каву і милуюся Рітою — вона така ж прекрасна й зранку, хоч і не намальована, ба більше — вона зранку виглядає молодшою, мабуть, через відсутність помади й тіней. Коли-небудь я їй про це розповім, але не зараз. Однак все ж не втримуюся і цікавлюся, коли повернеться Пріма. Навіщо я це зробив? Очі Ріти відразу заволік той самий вечірній смуток, вона трохи помовчала і врешті промовила: