Юрій Винничук - Цензор снів

— Поки що ні, — відказав я, — а тобі вдалося щось заробити?

— Йо, виграв у карти. Але знаєш, хочу вже якогось пурєдного діла. Розумієш? Такого, жиби раз — і на рік мати спокій. А краще на два роки.

— Ми вже мали з тобою спокій цілих три роки, — засміявся я.

— Е ні, до цюпи не хочу. Мусит бути справа хоч і не дуже чиста, але певна. Якщо скажеш брати банк, то не до мене.

— Не думаю, що Прімі йшлося про банк. Певно, щось делікатніше. Він бо ж знає, що я не кримінальник.

— Та і я не кримінальник. У мене на совісті іно штири пуляреси [72] Пулярес — гаманець. . І то я їх забирав тіко після того, як бачив, жи фацетові жарівка в голові згасла. То шо, думаю, не заіваню [73] Заіванити — вкрасти. я, забере хто єнший, не? Ну, а кілька штриків майхром попід ребра — то, як гальбу вихилити, не? То як тре когось легонько погладити по каляпітрі [74] Каляпітра — голова. , кажи — Кулюс згоден наперід... А ти читав? Нинька з Бригідок втекли троє оунівців, котрі з нами сиділи.

— Та йди! А хто?

Кулюс підсунув мені шмат газети, яка повідомляла про втечу Башука [75] Башук Петро (1911—1995, Канада) — громадський та військовий діяч, журналіст. В серпні 1937 — липні 1939 був ув’язненний у тюрмі Бригідки разом з Ярославом Гайвасом та Петром Канюком. 16 липня 1939 р. усі троє втекли з тюрми. На честь цієї події на будівлі в’язниці встановлений пам’ятний знак. , Гайваса [76] Гайвас Ярослав (1912—2004, США) — громадський та військовий діяч, журналіст. Залишив спогади «Воля ціни не має» та «Коли кінчалася епоха». і Канюка [77] Канюка Петро (1915) — бойовик з оунівської групи «Вовки». . То були справді спритні хлопці, власне ядро нашої келії. Певно, на їхню втечу працювали всі.

Убивши зо дві години з Кулюсом, я вирішив навідатися до «Віденки». Йшов пішки, ще не звечоріло і з замарстинівських нір не повилазили темні типи. Коли наблизився до каварні, почув, що мене хтось кличе. Озирнувся і побачив сріблястий «Aston-Martin», з якого визирав Кисіль і манив мене пальцем. Палець був увінчаний гострим нігтем і масивним перснем з коштовним каменем. Я підійшов. Кисіль кивнув, щоб я сів до авта. За кермом сидів мордатий лакей, якого я першим зустрів біля брами в казино, він був тепер без перуки, і його вигляд близький до натурального не віщував нічого доброго. Кисіль сидів поруч водія упівоберта до заднього бамбетля, на який я вмостився. Він усміхнувся мені не надто добрим усміхом:

— Знаєш, колєсь, від недавнього часу мені перестали подобатися люди. Птахи подобаються, котики, песики подобаються, навіть мурашки... а дратують мене люди. І ті, що мене оточують, і ті, що десь далеко, не має значення. Усі прагнуть лише намахати. Нема нічого святого. Знаєш, недавно мене сильно зденервував мій рідний тесть. Приніс, курва, якогось гівняного перстеника з гівняним камінчиком і хотів ми втулити за фамільний діямант. Я не стримався. Не стримався і дав йому в чоло. А коли моя жінка кинулася з вереском до мене, я і їй дав у чоло. Думаєш, мені це було приємно? Признаюся чесно: нє. Так само мені не приємно було б дати ще й тобі в чоло. Бо ти, колєсь, хотів мене вробити в яя [78] Вробити в яя — обдурити. . — Він видихнув клуби диму з ніздрів. — Коли ти пішов, я розпитав того свого крупика-дупика, що ти там мацав під столом.

— І тоді ви послали за мною своїх гицлів?

— Але вони мали тільки простежити за тобою. А те, що вони вирішили ще й заробити, це винятково їхня самодіяльність. Зрештою, вони за це дістали своє. А відтак мені вдалося довідатися, жи ти працював у казино в Сопоті. І коли я про це дізнався, то замислився. А якого б то лисого ти приперся до мене і вдавав новака? — він поглянув на мене, не перестаючи диміти. — Але я не довго роздумував. І знаєш, що я надумав? Що тебе підіслав Пріма. Бо іншого конкурента я тут не маю. І що ти на це скажеш? — Я розумів, що відпиратися нема сенсу і підтвердив його здогад. — Добре, — продовжив він, — але Пріма приїде сьогодні вночі. Ти ще йому не міг сповістити свої маленькі відкриття з-під столу. Так? А може, ти їх вибалакав Ріті?

Даремно Ріта запевняла, що в Кисіля її ніхто з Прімою не пов’язує.

— Нікому я нічого не розповідав.

Кисіль похитав головою.

— Знаєш, я тобі вірю. Ти не виглядаєш на ідіота, який бабі готовий усе випапляти. А що Ріта? Файна штучка? Цілий тиждень гратися в тата і маму — то я називаю тримати фасон. Ну, та я тебе розумію. Після цюпи стриматися тяжко. — Він знову з шумом видихнув дим, скидаючись на паротяг. — То повідж мені, кілько він тобі обіцяв заплатити.