Юрій Винничук - Цензор снів

В умовлений часу готелі її не було. Я подався до ресторації, залишивши для неї записку на рецепції. Відвідувачі щойно почали сходитися, музиканти лаштували інструменти. Я нудьгуючим поглядом стежив за ними. Ріта прийшла на годину пізніше, була схвильована і збуджена. Відразу замовила коньяк і духом випила. Потім розповіла, що після того, як я пішов, батько з сином посварилися через неї, Тадзьо став випоминати старому, що той у нього, хворого і при смерті, забрав дівчину, останню його потіху. Казьо з того лише глузував, це ще більше розлютило Тадзя, він вискочив, а за хвилю з’явився з пістолетом і став батькові погрожувати, що вб’є його, себе і Ріту. Добре, що охоронець обережно підкрався і вибив йому з рук пістолет. Потім його скрутили, дали заспокійливого заштрика і поклали в ліжко.

— Мені аж страшно повертатися до того звіринця.

— То не вертайся.

Вона поглянула на нього з подивом.

— А що ти пропонуєш?

— Можемо втекти кудись.

— Куди?

— На Захід.

Вона замислилася. Потім сказала:

— І ти будеш фордансером, а я — на кухні мити миски?

Мене це, звісно, зачепило, але я не мав що заперечити. Зависла мовчанка. Я шукав у думках якогось виходу, але не знаходив. Ріта промовила упівголоса:

— Я знаю, де Казьо тримає гроші й коштовності. Нам би їх вистачило надовго.

Так з’явилася ще одна тема для роздумів, але того вечора ми її більше не розвивали.

Несподівано я отримав запрошення від львівського аероклубу на Скнилові, де базувався Шостий Летунський Полк, я міг знову літати, беручи участь у військових маневрах, а також у туристичних вилетах на дуже зручному RWD-13. Я погодився. Нікого моя вада зору не цікавила, коли запахло війною. Військові вилети відбувалися що кілька днів, а туристичні щодня. Мені вдалося прилаштувати Кулюса — він став помічником механіка, і деколи я брав його з собою в політ. Так минало літо. Час від часу мені вдавалося зустрічатися з Рітою, але ми більше містом не гуляли, здибаючись у готелі, у кінотеатрі або в мене вдома.

Туристів, що бажали облетіти Львів, було чимало, траплялися й екзотичні гості. У липні до Львова приїхав король Албанії Ахмед Зоґу з королевою Джеральдіною. Він прибув з Бухареста і прямував до Варшави. І от йому забаглося оглянути Львів з висоти пташиного лету. Ми облетіли з ними усе місто, король і королева були у захопленні, а спілкувалися ми на мигах, бо вони володіли лише італійською. Прощаючись, король вручив мені золоту монету зі своїм профілем, яку Кулюс того ж дня сплавив за двісті золотих.

То було сьомого липня, а десятого Львів пережив неймовірну зливу і грозу, якої я не пам’ятаю, скільки живу. Потоки води були настільки потужні, що змили всі будівельні матеріали, згромаджені на Вулецькому Корсо, і потягли їх униз, вулиці Обертинську й Карпатську затопило разом з підвалами й сутеринами [79] Сутерина — напівпідвал. В сутеринах жило найбідніше населення та містилися майстерні. , Оссолінську засипало кількасантиметровим шаром глини й цегли, яку злива стягнула ще й з Цитаделі, а далі ті потоки залили Легіонів, аж провалився асфальт. Вулька перетворилася на став, жителі Вулецької мусили вислати депутацію до Ратуші на човні. Ми з Рітою в цей час були в готелі і, спостерігаючи за зливою та за рікою, що з великим шумом текла попід вікнами і всочувалася у каналізаційні люки, незчулися, як двері за нашою спиною прочинилися, і ми почули захриплий голос Тадзя: «Хе-хе, от ви й попалися». В руці він тримав пістолет і відверто насолоджувався тим, як йому вдалося нас піймати на гарячому. Ми обоє були в готельових халатах. Щось пояснювати було зайвим, однак Ріта так просто не здавалася.

— Тадзю, це не те, що ти подумав, — лепетала вона, чогось безглуздішого важко було вигадати, тому я волів мовчати.

— Мені недовго лишилося, — казав Тадзьо і кашляв так, мовби в грудях у нього бушував вулкан.

Йому довелося переходити вулицю вбрід, ноги мав вище колін мокрі й заболочені. Як йому вдалося проникнути в готель і отримати ключ? Але я не довго над цим роздумував, він сам і пояснив.

— Га, ти думаєш, як я вас знайшов? Я знав, що ви тут, але не знав, у якому покої. Наставив оце, — він помахав пістолетом, — на рецепції тому здохлякові в писок і дістав ключ.

— То він уже мусив викликати поліцію.

— Не біда. До тої пори вас не буде. Мене теж. Але ця пора не настане так скоро, бо поліція не дурна ноги мочити.

— Тадзю, — намагалася задобрити його Ріта, — ми з твоїм татом...