Юрій Винничук - Цензор снів

Наприкінці другого тижня я отримав нарешті від посланця звістку, що мене чекає пополудні Пріма. Я склав костюм його сина до торби й вирушив на Соснову. Дорогу мені перетнула багатотисячна похоронна процесія — ховали єврейського студента Маркуса Ляндесберґа, якому польські студенти Політехніки пробили голову. Багато перехожих зупинялося, не знаючи, як себе поводити під час жидівського похорону і яким чином виразити свої співчуття, та завершувалося все тим, що вони потуплювали зір під похмурими поглядами учасників тієї процесії. Останні кілька років єврейські та українські погроми стали нормою, але вбивства нормою не були, і після кожного такого вбивства наставав період вимушеної тиші, оповитої страхом і передчуттям чогось страшного. Але час минав і все згладжував, а людська злість продовжувала бродити й пінитися, відкладаючись на потім.

Браму цього разу відчинив тип з випнутою щелепою. Він окинув мене таким поглядом, ніби я був манекеном, а він кравцем. Пріма з Рітою і ще якимсь аж надто худим молодиком сиділи біля басейну, перед ними стояв столик з фруктами й напоями. Я привітався, Пріма нас познайомив. Молодик виявився Казьовим сином і називався Тадзьо. Пріма запросив мене до столу, налив вина і запитав, що мені вдалося розвідати. Я розповів про підставних гравців, які найбільше збурюють і під’юджують публіку, не відкривши жодної Америки, бо у кожному казино є такі гравці. Але розповів також про махлювання з колодами карт, хоча й це не було чимось особливим й унікальним. Пріму ж цікавило, чому Кисілю вдається обібрати відвідувачів краще, ніж йому, і він незадоволено бурчав, коли я розповідав.

— Як ви собі це уявляєте? Я повинен був усе з’ясувати за один раз? — боронився я. — Можливо, якби вдалося обстежити кожен стіл, обмацати його, оглянути зісподу і з боків, то щось би й вигулькнуло. Але хто ж дозволить?

— Послав дилетанта, а тепер щось від нього хочеш, — буркнув Тадзьо, обдарувавши мене похмурим поглядом.

— Цить, — гримнув Казьо. — він не дилетант. Я в дорозі думав про це все, і от до чого я додумався. Це взагалі була дурна затія. Є в мене підозра, що Кисіль використовує певний пристрій, але яким чином можна його виявити? Тоді, як там повні зали, неможливо. Хіба що... — він поглянув на мене і надпив вино. — Хіба що проникнути туди вночі. Що ти на це?

Я отетерів. Бо до чого тут я? Але він, мовби читав мої думки.

— Звісно, це можуть зробити мої люди. Але вони штурпаки. Вони нічого не знайдуть. А ти знайдеш. То як?

— Там у нього є охорона.

— Є. Але я тобі дам своїх людей. Ти візьмеш Кулюса. Ви їх покладете пляцком, зв’яжете. Самі будете в масках. Говорити лише на мигах.

Я замислився. Мені все це переставало подобатися. Ріта впродовж усієї розмови вдавала, що це її не цікавить і навіть не зиркала на мене. Тадзьо навпаки не зводив з мене очей. Щось йому у мені не подобалося. Мені ж на нього дивитися було неприємно, усвідомлюючи, що бачу перед собою когось, хто незабаром помре. В таких випадках ніколи не знаєш, як себе поводити.

— Нас ніхто не впустить досередини, — сказав я.

— Не впустить. Але зробімо так. Увечері там буде крутитися Ріта. До самого кінця. Коли всі о третій ночі покинуть казино, вона вийде і усіма, але потім повернеться і задзвонить у браму. Вийде якийсь хрін. Вона скаже, що забула торбинку. Він піде глянути. Ви перелізете через мур і зачаїтеся в кущах біля входу. Коли той вийде з торбинкою, ви його скрутите. Потім зайдете в казино і скрутите ще одного. їх там на ніч залишається іно двоє.

— А що буде потім, як дізнаєтеся, в чому секрет?

— Розповім усім своїм відвідувачам, частина з яких ходить до Кисіля. І буде шкандаль.

Я не втримався і розсміявся.

— Та ви ж не думаєте, що після того нічного проникнення все залишиться, як було. Якщо там є прихований пристрій, він його відразу демонтує. Потім влаштує цілу екскурсію в казино, дасть обмацати кожен стіл і назве вас брехуном.

Казьо надувся. Я зруйнував увесь його план.

— А я не казав? — хихикнув Тадзьо. — Нездара.

— Мовчи. Я тут справді не все до кінця обмислив. Треба думати далі.

Я не втручався у його роздуми. Тадьзо потягнувся до торби, яку я приніс, відкрив її і вибухнув:

— Курва! Ви йому мого анцуґа дали? Думали, що я вже на тім світі, так?

— У тебе тих анцуґів, що за все життя не зносиш, — буркнув Казьо. — А в чому ти, йолопе, думаєш треба було його послати в казино? В тому, що зараз?

Тадзьо кинув на мене лихим оком, закопилив губу і сплюнув. Печать смерті не сходила з його сірого писка. Дивлячись на нього, можна було наочно переконатися, що Дарвін мав рацію. На цьому глибокі фантазії Казя вичерпалися, він занурився в себе. А за хвилю буркнув до Ріти, щоб провела мене. Грошей мені, звісно, не дав. Біля брами Ріта шепнула, що чекатиме мене в готелі в тому самому номері.