Юрій Винничук - Цензор снів

— Та й те сказати, — продовжив Ліщинський, — по війні ми розпрощалися з віденським часом, перейшовши на варшавський. Австрійський і львівський звичай рано обідати теж зазнав коректив, і обідній час посунувся значно далі. Таким чином публіка стала ділитися на тих, що живуть за старим віденським часом і рояться в кнайпах перед полуднем, та на тих, які перейшли на час варшавський і окуповують кнайпи в полуднє і пополудні. Одне слово, мене ви ніколи не побачите за круглим столом.

За якийсь час він почав зиркати на годинник, що висів на стіні. Мабуть, якраз настала пора, коли він має йти у казино. Я запитав, чи він часом нікуди не поспішає, він ствердно кивнув, я став умовляти його залишитися, але він сказав, що має справу, і при цьому видно було, що вагається. Та вагання його не полягало в тому, чи йти, чи не йти в казино, а в тому, чи варто мене посвячувати у цей намір. Врешті він запитав, чи я людина газарду. Я сказав, що понад усе люблю газардувати за інших, а сам рідко, і він тоді тихенько мені повідомив, що є одне підпільне казино, куди він щосуботи навідується, то, коли є бажання, прихопить мене з собою. Я радо погодився, перед тим, щоправда, перепитавши, чи не буду там зайвим, чи пасуватиму до товариства, аби він не розкусив, що насправді це і є моя кінцева мета.

Ми вийшли з каварні, коли вже посутеніло, на Легіонів сіли у фіякр і рушили вздовж трамвайної лінії, а далі Личаківською догори. Ліщинський курив і, либонь, наперед смакував насолоду від незабарного вбивання часу. Не доїжджаючи до професорської колонії, ми відпустили фіякр і далі йшли пішки. Ліщинський пояснив, що на фіякрах чи на автах під’їжджати до будинку, де міститься казино, заборонено з метою безпеки. Зачувши цокіт копит чи хурчання мотору, вартові завше насторожуються в сподіванні непрошених гостей, а тому не варто їх зайвий раз нервувати. Вуличка потопала у сутінках і була безлюдною, на другому її кінці саме розвертався інший фіякр, який привіз теж когось із гостей, але той хтось не поспішав іти нам назустріч і продовжував перебувати у затінку. Ми зупинилися біля брами, Ліщинський смикнув масивний важіль, що звисав на ланцюжку, трохи почекав, годі ще раз, знову почекав, а втретє смикнув двічі різко підряд. Потім зиркнув туди, де щойно розвертався другий фіякр, там панувала тиша. Незабаром у брамі відчинилося віконечко, чиїсь очі уважно оглянули нас, і тільки після цього заскреготів замок. Перед нами з’явився лакей, у бордовій лівреї з білими пасочками на комірі та зап’ястях та у білих панчохах. Мода на пудровані перуки відійшла бозна-коли, але не для лакеїв деяких дивакуватих вельмож. Цей теж не був винятком, хоча його широка червона пика надто вже контрастувала з пишною білою шевелюрою. З першого погляду легко було здогадатися, що можна чекати від такого упиряки.

— Доброго вечора, пане Арнольде, — привітався уклінно лакей і, затримавши погляд на мені, додав: — А цього пана...

— Пан Шуберт, мій родич, — випалив Ліщинський.

— Ага, ага, — похитав головою лакей і повів нас через двір до вхідних дверей.

Тьмяно освітлена простора вітальня мала стіни й підлогу з мармуру, уздовж стін височіли вазонки з орхідеями, від дверей до сходів і по сходах стелився весь у строкатих квітах ворсистий килим. Ми віддали в шатні [70] Шатня — гардероб. наші капелюхи й рукавички, а самі рушили догори.

— Ви в таких закладах не бували? — запитав Ліщинський.

— Ні, я більше райдував по рестораціях і займався дамами. У тих рідкісних випадках, коли я грав у покер, мені ніколи не фортунило.

— Так, фортуна — річ химерна. Я оно третій рік сюди ходжу і лишив тут... ге-ге... тисяч зо шість, а то й більше. А виграв пшик. Та то дрібниця. Люди цілі села програвали.

Нагорі були ще одні двері з різьбленого чорного дерева. Ліщинський штовхнув їх, і перед нами постала яскрава зала, заповнена людьми різного віку, над головами яких клубочився цигарковий дим, і гойдався притишений гомін упереміш із глухим бурмотінням круп’є, з ляскотом карт, торохтінням кульки в колесі рулетки і шурхотом грабельок, якими згрібають жетони зі слонової кістки.

— Ну? — потер руки Ліщинський. — З чого почнемо? Rouge et noir? Рулетка?

— Боюся, що я в цьому мало що петраю.

— Ви не знаєте rouge et noir? — сплеснув він руками. — До всіх чортів! Та ви зелепух, мій золотий! Е-е, не файно з мого боку буде не просвітити вас. Ходімо, зараз вам усе поясню. Заодно перехилимо по келишку.

Він підхопив мене попід руку і повів у кінець зали до бару.