Юрій Винничук - Цензор снів

Тепер я міг ближче зазнайомитися з Ліщинським, він і справді виявився товариською людиною. Про себе я розповів лише ту частину мого життя, яка стосувалася служби у військовій авіації. Ми перехилили кілька келихів коштом вдячних картярів, а потім зайняли вільний столик, і Ліщинський, смачно затягуючись пахучою цигаркою та закинувши ногу на ногу, просторікував:

— Каварня мене вабить практично щовечора, але не завше є така змога відвідати її. Вдома постійно бачиш одних і тих самих осіб. А тут, за окремими винятками, щоразу інші обличчя, інші очі, голоси, строї. Можна так сісти на ціле пополуднє при мармуровому столику і завше мати щось нового до видження. А ввечері, коли лагідний блиск жарівок опромінить золотисті арабески і кришталеве дзеркало, коли людей щораз більше, прекрасні жінки розточують розкіш своїх строїв, і музика почне пестливу гру, тоді оте відчуття краси життя доходить у моїй душі до екстазу, і повернення додому починає жахати, немовби з обіймів хвилевого щастя мусиш повертати в болючі обійми страждання. Якими переконливими і красномовними стаємо у каварні! Як багато є тем до обговорення, з яким легким серцем збуваються години, яка дорога часом кожна хвилина! Скільки ж тут обережно замаскованих життєвих таємниць! Може, оцей і отой — бездомний нещасливець, котрий сховався перед жахливою порожнечею власного існування, може, цей юнак, який з такою жагою перехиляє келихи шампану, завтра потрапить до рук поліції, може, цю молоду пару, яка з такою тугою вдивляється в себе, завтра знайдуть з простріленими серцями на Погулянці, може... але пощо ж тривожити блакитні блиски дзеркал і лямп чорними здогадами? В цій хвилі є кипуча забава, є хвилеве заспокоєння ілюзії, то ж чи цього не досить? Таємниці душ... хто б їх тут досліджував?

— Отже, для вас каварня привабніша за сальонові візити?

— Звичайно. Ми тут цілковито свобідні, ніщо нас не в’яже. Тут кождий є гостем і кождий господарем. Перегляд газет досить щасливо заступає обтяжливу інколи розмову. Нема смішних історій з чеканням, накриванням столу і суперечок зі служницею. Все виконується швидко і подається у найвишуканіший спосіб. Тут якраз і розігрується вся красномовна драма життя. Половина самогубств і вбивств на еротичному тлі — це плід отої романтики каварні, збуджуваної шампаном і ноктюрнами оркестру. Може, ніколи ще самогубство не поширювалося з такою нездоланною силою, як тепер, в епоху культури насолоди, яка всюди будує дешеві палаци мрії. Культура насолоди не визнає конечності. Нона знає люксус. А велика, прекрасна, позолочена каварня дає ілюзію життєвої краси, великопанського життя, що протікає поміж золочених стін, плюшевих меблів, різьблених столиків, кришталевих дзеркал, а все це купається в солодких звуках музики. Вся ця манірність, що нагадує східну казку, у якій бідняк на помах чарівної палички бачить себе враз у прекрасному палаці поміж мовчазної, але уважної служби — це те, що вабить. Бо наш вік не любить меж, яких не можна переступити. І тут короткочасна потреба життя підноситься до короткочасної насолоди. Прагнемо всієї цієї пишноти й розцяцькованих жінок, ціла галерея яких пересувається перед нашими очима.

Тут до нас підплив кельнер і поставив невеличку карафку, на якій писалося «деренівка». «То від пана господаря за те, що порятували репутацію каварні», — сказав він.

— Приходьте, пане Стефане, сюди частіше. Як бачите, тут люди вміють бути вдячними. «Віденка», скажу вам, ще ся тримає. А багато каварень все ж піддалися безжалісній «варшавізації».

Я знав, що він має на увазі, бо ще перед війною, як мені розповідали, на всю Варшаву взагалі не було жодної каварні. Ролі каварень відігравали цукерні, які зачинялися порівняно в ранні вечірні години і не тримали в себе часописів, не мали права торгувати алкоголем чи провадити кухню. Перші кілька каварень повстали щойно по війні й взорувалися так само, як і каварні всієї Центральної Європи, на каварні віденські. Але ця імітація віденських каварень не виправдала себе. Варшав’яки належали до людей надто активних, аби годинами занурюватися в читання часописів чи заглиблюватися у роздуми і вбивати час за кавою. Були надто практичними, аби відчути і створити атмосферу віденського чи паризького каварняного побуту, бо ж не були каварняними завсідниками ані від народження, ані з призвичаєння. У каварнях варшавського типу, на відміну від віденського, всі столики круглі. Сідаючи за квадратовий стіл, відвідувач ставав начеб його повноправним господарем. Але цього не скажеш про особу, яка сидить за круглим столом, — її хазяйські права дуже невиразні. Зате круглий стіл, на відміну від квадратового, який має обмежену кількість місць, набагато місткіший, а що жодне місце за ним не є гіршим чи менш вигідним, або менш достойним, кожен, хто за нього сідає, природно урівнюється в правах із його першим господарем. Це й трапилося у Львові, де багато львівських каварень зваршавіли.