Юрій Винничук - Цензор снів

Усі ці роки мені невимовно кортіло написати листа Ірмі, щось збрехати, пояснюючи, де я пропав, і я писав, а потім шматував і переймався тугою. Опинившись у чотирьох стінах, людина всі емоції відчуває загострено, як у сні, коли сниться щось, від чого розчулюєшся, а, прокинувшись, смієшся зі своєї слабості. Може, так і тут, може, насправді я не відчував до неї особливих почуттів, але в тюрмі мене ятрила любов.

А тепер я йшов містом, роззираючись на нові крамниці, нові кнайпи, але ловив себе на тому, що зосереджено розглядаю лише дівчат, нічого більше мене не цікавило, я просто полював за ними очима і, не маючи більше сил себе стримувати, вирішив, що зараз мені потрібно лише одне — жіноча ласка. Опинившись на Марійській площі, я зупинився перед вітриною «Будинку Моди». На мене дивився молодик з акуратно підстриженим волоссям, у його очах виднілося провалля. З задуми мене вирвали поліцейські й зажадали, аби я зняв з шиї хрестика на відзнаку 950-річчя хрещення Русі. Минулого року мені того хрестика з ланцюжком передав тато, в канцелярії поклали його до конверта і лише сьогодні видали. Тобто вони до хрестика не мали жодних претензій, то якого дідька цим потрібно? Але я не став гороїжитися і хрестика скинув. Мабуть, їх спровокувала до такої пильності маніфестація біля Музею Прикладного Мистецтва, там зібралося кількасот робітників, і щось волали на підтримку червоної Іспанії та товариша Сталіна, а також протестуючи проти концтабору в Березі Картузькій. їх розганяла поліція, але вони не розбіглися, а зійшлися біля Оперного і знову маніфестували, а потім закидали поліцію камінням. Я хвильку поспостерігав за тим червоним шумовинням і рушив на Ринок, а там теж була не зла фрайда [42] Фрайда — радість, утіха. : з будинку «Просвіти» поліція здирала українські вивіски під крики протестувальників.

Щось у повітрі пучнявіло не дуже добре й тривожне. Я підійшов до кіоску «Руху», щоб купити кілька газет, польські, українські і єврейські були, а німецькі днями заборонили. Ба більше — власники львівських кінотеатрів постановили більше не демонструвати німецьких фільмів. Газети забиті політичними лозунгами і проблемами. На ХІХ-ому Загальнопольському З’їзді Делегатів Товариства Учителів Середніх і Вищих Шкіл до статуту було запроваджено пункт: «Членом Товариства може бути тільки християнин, народжений християнами». Газета коментувала, що «досі й так серед членів ТУСВШ не було жодного жида, отже, зміна статуту мала демонстраційний характер, який стверджував, що жиди не можуть розраховувати на жодні зміни в польському суспільстві. Учасники з’їзду зажадали, аби в новому навчальному році учитель-жид не міг виконувати обов’язків класного керівника, ані керівника будь-якої учнівської організації на теренах польських шкіл».

Єврейська «Chwila» описувала бурхливі події у вищих навчальних закладах. Польські студенти зажадали усунути з Університету Яна Казимира професорів-жидів, не приймати на навчання жидівської молоді і звільнити зі шкіл учителів-жидів. Натомість жидівські студенти оголосили голодування, протестуючи проти антисемітизму. Студент Політехніки Ян Нємєжицкі «приступив до такого собі Рейха, що йшов вулицею Галицькою, вдарив його кулаком, викрикуючи: Хайль Гітлер». До авдиторій почали вриватися студенти-боївкарі і силою пересаджувати жидів на окремі лави, а тих, хто боронився, били, а то й скидали зі сходів, у тому числі й дівчат. Натомість жидівські студенти влаштували одноденний страйк. Групи польських націоналістів переривали заняття і силою викидали студентів-жидів з авдиторій. На брамах Політехніки й Університету вивішено транспаранти: «День без жидів» і «Вимагаємо лавкового ґетто». Групи студентів перекрили усі входи і не пускали жидівських студентів, обкидаючи камінням. Кілька жидівських студентів було жорстоко побито.

Раптом я почув звуки гучної шарпанини. Поліція вчепилася в якогось здорованя, щоб зняв з шиї такого самого хрестика, якого носив я, але, на відміну від мене, той завзято боронився і доводив, що вони не мають права цього робити, спритно ловив їхні руки й відводив набік, пильнуючи при цьому, аби когось із поліціянтів не увередити. Голос його видався знайомим. Невже Осип Хома [43] Хома Осип (1917—1958) —один із найкращих боксерів довоєнної Європи, член ОУН, доброволець дивізії «Галичина», брав участь у битві під Бродами, воював в УПА під псевдом «Боксер». Восени 1947 р. із рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупації Німеччини. У 1951 р. з родиною переїхав до США. Помер у шпиталі, не перенісши операції. ? Я наблизився — таки він. Інцидент зібрав тлум народу, лунали обурені вигуки, і поліція врешті відступила. Я вхопив Осипа за плечі. Нам обом радісно було зустрітися по кількох роках, але він відмовився піти до кнайпи, бо квапився на Карпатську Україну, і лише попросив мене провести його на Підвальну, де чекало авто.