Юрій Винничук - Цензор снів

Але з якими я чудовими людьми сидів! Кілька злодіїв з вищого світу, ну, тих, що спеціалізувалися по сейфах, — пінка злодійської еліти. Були також убивці та інша темна ґранда. Я швидко з ними зжився, бо вони мене взяли за свого — стільки я понавигадував різних своїх подвигів, навіть приписав собі одне убивство і розповів про нього в мальовничих барвах, було мені те завиграшки, бо не раз собі, засинаючи, уявляв, як когось ненароком убиваю, як позбуваюся тіла, як утікаю від переслідувачів, хоча то все була тільки фантазія і бажання когось убити насправді в мене не було. Якось, коли моя мама пішла в нічну зміну до праці, я привів до себе одну дурепу, не минуло багато часу, як вона почала скандалити і з ревнощів кинулася до мене з кулаками, я її відіпхнув, геть не сильно, а вона впала і бехнулася головою об підлогу. І шлюс — вимкнулася. Я кинувся до неї, трусив, мняв, хухав у вуста, перевертав і туди, й сюди, лив зимну воду, аж допоки вона врешті не прийшла до тями, хоч і не пам’ятала нічого, що було перед тим. Але якби не очуняла? То що би я робив? Ну, і власне я розповідав про неї своїм новим колегам, як про трупа, якого з різними пригодами мусив позбутися. Більшість із них сиділа роками, то були терті калачі з чорним піднебінням. Я мусив грати вар’ята і робити все те, що й вони, щоб не видаватися білою вороною. Але одного разу я відмовився від їхньої забави з хлібом. То було так. Каляфйор ходив розвантажувати машину з хлібом і поцупив один буханець. Коли він повернувся до камери й показав свою крадіж, камеру охопило неабияке збудження, з’ясувалося, що я один не знав того, для чого той буханець призначався. І коли я простягнув руку і попрохав: «Дай кєцик», Каляфйор відповів: «Е ні, я не для цього його приніс. Хоча цілушку тобі таки дам». Мене це здивувало і, жвакуляючи цілушку, запитав: «А для чого ж ти його приніс, якщо не для їжі? Може, зібрався з м’якуша ліпити шахи, як то робить той йолоп з третої камери?» І тут він ляпнув таке, від чого в мене та цілушка поперек горла стала. «Дурний, — каже, — я взяв його для того, щоб файно поцюпцятися».

І розреготався. Але я й далі нічого не розумів, тоді він пояснив: «Дивися, я роблю в м’якуші пальцем дзюрку. Бачиш — він теплий і парує, як піхва». І Каляфйор лізе на причі й починає вовтузитися з тим буханцем, а відтак передає далі, і ті роблять те саме, а я просто вдаю, що нічого не чую і нічого не бачу. Я ж не приречений на тривале сидіння, мені без потреби вдаватися до якихось збочень, хоча я про них інколи марю. А Каляфйор тим часом розповідає вголос, з ким він кохався у своїй бурхливій уяві: «То була панна в блакитній сукні... я рвучко здер з неї сукню, а під нею... під нею — сліпучий спалах білих майточок... — авжеж, Каляфйор ще й поет у душі, — я зриваю їх, і в очі мені летить чорна троянда ночі й роззявляє вуста, і я цілую її, і чую запах чаю, і ловлю руками стегна, мов перепілок, і душу їх у своїх шалених обіймах». А Ляндрус з буханцем кричить йому: «Ще! Ще! Ще!» — мовляв, розповідай далі, бо в Ляндруса голова приплюснута так, гейби він змалку на ній виварку з водою носив, і він не має такої фантазії, і Каляфйор розповідає далі, прицьмакуючи. А я сказав, що нє, не хочу буханця, волію живе тіло, то потерплю.

Посеред в’язничного двору, залитого лагідним сонячним сяйвом, оточеного сірими мурами, стоїть чоловік, біля його ніг невелика зелена валізка. На східцях, що ведуть до ґанку, гойдається на обцасах вартовий на прізвисько Ґзимс [41] Ґзимс — карниз. , так його прозвали через випнуті бровні дуги, як у неандертальця. Розумом він теж від нього далеко не втік, і шкода, що не працює в музеї, а в тюрмі. Вираз його обличчя не промовляє нічого — воно таке ж сіре й похмуре, як і ці стіни, навіть мухи, яких тут безліч, обминають його. За спиною чоловіка на самому ґанку перед синіми дверима височить директор тюрми. Може, ця синя барва дверей, а може, ця сірість будівлі впливає на те, що виглядає він зовсім нереально, наче малюнок з плакату, позбавлений перспективи, приплюснутий і нудний. Директор стоїть, втупившись очима в дзиґар на вежі. Чоловік дивиться туди ж. Вартовий не дивиться нікуди. На вежі за п’ять дванадцята.

А цей чоловік не хто інший, як я, і за п’ять хвилин мине рівно три роки мого перебування у цьому чудовому виховному закладі. Хвилини повзуть надзвичайно повільно, здавалося, що увесь простір застиг, а повітря перетворилося на драглі, у яких кожен рух годинникової стрілки розтягується у вічність. Я боюся відвести погляд з дзиґаря вбік, бо неясний страх змушує мене до підозри, що тільки-но я це зроблю, як велика стрілка годинника зіскоче назад, і я пробуду тут на хвилину або й дві довше. Директор теж не зводить погляду з дзиґаря — він пильнує, аби велика стрілка не скочила вперед. Лише вартовому до всього байдуже, він або думає про пиріжок, від якого його щойно відірвали, або про мою вишиванку, яку передав мені тато і яку не вдалося йому привласнити, бо я вчасно помітив, як він ховав її собі під стіл, або ж не думає взагалі ні про що, і так йому найліпше.