Часом траплялися непередбачені пригоди. Якось на похороні після того, як я виголосив свою коронну промову і довів людей до сліз, раптом упізнав Гелю, одну зі своїх жертв, вона виявилася подругою Зосі, свіжої удовички, і не встиг я підбити клинці до тієї, як Геля вхопила мене за руку і просичала у вухо все, що про мене думає. «І ти це кажеш після того всього, що між нами було? — запитав я тремтячим від хвилювання голосом. — Невже нам було з тобою так зле?». — «Але ж ти пропав, і гульвісо, пропав і не давав про себе чути». У голосі її вчувалося, що вона готова все мені вибачити, то я її, як умів, заспокоїв, аби не влаштувала скандалу. А все ж таки без скандалу не обійшлося. Зося жила з дітьми й нянькою і привести мене додому не могла, тоді врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор. Та тільки ми зачинилися в номері, і я почав стягувати з неї всі її гесики [39] Гесики — різні дрібні речі.
, як за дверима пролунали голосні крики. То Геля сперечалася з адміністратором, він наполягав, що в номері нікого нема, а вона кричала, що бачила, як я завів сюди даму. Зося кинулася вдягатися, а при цьому ридала і бідкалася, що так підвела свою найкращу подругу. Геля тим часом гаратала в двері руками й ногами. Я чув, як з сусідніх номерів повиходили люди, і у коридорі там уже панував гармидер і сміх. Нічого робити, я перекрутив ключа в дверях, різко відчинив, і Геля, не втримавши рівноваги, впала на паркет, а я, увібравши голову в плечі, хутенько вислизнув на коридор і помчав геть. Наступного дня Геля підстерегла мене на Кракідалах [40] Кракідали — місцина за Оперним театром.
, де я забирав гроші за продані лахи, і дала по писку. У неї самої був синець під оком і розбита губа. Зося, видно, взяла верх. Я поцілував Гелю в щічку, повів до готелю та зробив усе, аби потішити її вражене самолюбство.
Врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор
Діло поволі пішло так вдатно, що мама перестала ґдирати й змирилася, бачачи, що я якісь зарібки до хати приношу. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго.
Сталося це так. Разом з моїм кумплем Левком поцупили ми течку в одного фацета. Ми тоді добряче хильнули в кнайпі «Під Цапком» на Казимирівський, а той бамбула теж собі дав за крават і сидів з посоловілими очима. Левко й каже, смикнімо йому течку, мо’, в ній шось путнє є. Тоді я пішов до того гостя ніби прикурити, а Левко потягнув течку, а відтак ми дали драла. Того вечора я подався ночувати до Левка. В течці ми знайшли іно трохи золотих, посвідчення на ім’я Януша Томашевіча, радника, ну і повно магістратських паперів. Я так собі їх проглянув і бачу, що то папери неабиякі, бо там були навіть військові плани й карта з позначеними таємними схронами зброї на випадок війни. Ого, думаю, нам велика риба попалася! А шо там, шо там, питає, Левко. Та таке, кажу, різна магістратська писанина. Шось важливе? Не. А вночі, як Левко заснув, я тоту карту з позначками вийняв і запхав за образ у куті. Левко жив сам, все в нього було в порохах, і той образ був запорошений, виглядало на те, що не скоро туди хтось полізе. Але наступного дня вже «Nowy Wiek» дає оголошення: хто, мовляв, знайде таку і таку течку, дістане нагороду. Підемо разом, каже Левко. Якого дідька, кажу я. Ану ж то пастка, чого нам двом світитися, мені одному буде легше відбрехатися, аніж двом. А то знаєш, як буває, — розведуть по різних кімнатах і почнуть допитувати і, якщо покази не збіжаться, наші писки будуть прані.
До магістрату я рушив з дуже гарним настроєм, розмірковуючи над нагородою, все ж таки добру справу роблю. Я йшов з гордо випнутими грудьми, розмахуючи течкою, усміхаючись перехожим. У ратуші я повідомив вартовому, що приніс течку, яку загубив пан з магістрату, вартовий кудись зателефонував, а за хвилю мене скрутили, а коли проглянули течку і не знайшли карти, почали гамселити, а я не знайшов іншого способу для свого захисту, як верещати поросячим криком, і це, знаєте, вплинуло, бити перестали. Однак я твердо стояв на тому, що жодної карти не бачив, що взяв тільки ті золоті й що взагалі читати не вмію, бо підсвідомо вірив, що карта ще мені згодиться. Суд відбувся за лічені хвилини, суддя не хотів мене слухати й вирок мав написаний наперед. Я намагався пояснити, що навпаки заслуговую премії, а не цюпи, але він сказав, що свідки мене упізнали, тому нема чого довго юра крутити. Дав мені два роки тюрми. Я подумав, що то не так уже й зле, могло бути й гірше, бо сусідові по камері дали штири роки за дурний ланцюжок з кобітячої шиї. Правда, він її трохи придушив, ну, гак — лише для фасону.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу