Юрій Винничук - Цензор снів

Та от починає бемкати. Директор навіщось глипає на свого дзиґарка, який бовтається у нього на пузі, потім сходить з ґанку і простує до мене. На його доброму налитому здоров’ям обличчі розповзається усмішка, але не живої людини, а намальованої на плакаті, вона розповзається до дозволеної тюремним етикетом межі й, отака застигла і незворушна, пливе до мене, мов листочок латаття. Вартовий підходить до брами і прочиняє фірточку в ній. Один засув, другий. Директор тисне мені руку, щось каже, мабуть, те, що й завжди в подібних випадках, я не слухаю, мене зачаровує галас вулиці, я рвуся йому назустріч. Тисяча з гаком днів і ночей, проведених тут, покотилися у безодню, я не оглядаюся, та, коли роблю перші двадцять п’ять кроків, з труднощами починаю усвідомлювати, що завертати не треба, хоча звичка завертання ще збереглася в ногах і довго ще мені доведеться її долати. Спочатку з’являється радість, що можна йти далі, що простір, у якому рухається тіло, більше нічим не обмежений, але ця радість змішана зі страхом і з невпевненістю, бо все це, мов сон, бо всього забагато — і світла, і неба, і одягу, від якого відвик, і цього відчуття твердої шкіри з обцасами на ногах, і самої радості, бо в такій кількості її давно не було — це наче повінь, що заливає все, що бачить, і я, не зумівши одразу все це опанувати, зупиняюся і стою зачарований вже тільки тим, що живу, і що цей світ довкола, і ці люди зі здивованими поглядами, які так голосно розмовляють, існують насправді й існували раніше, і всі роки, що мене не було серед них, вони не помічали моєї відсутності. Але з цим мені вже важко примиритися. Як — мене не було серед них стільки літ, а їм байдуже? І от я з’явився перед ними, а їм байдуже? І віднині я житиму з ними, але їм байдуже?

Коли виходиш з в’язниці, маєш таке незбориме відчуття, наче спізнав істину і здатен її нести людям, мені хочеться випростати руки назустріч перехожим, обнімати їх і шептати на вухо Віще Слово, але вони мене обминають і лише зиркають здивовано: чого ото я став посеред вулиці, як стовп? Водночас у моїх грудях починає кільчитися лють, вистрілювати цупким пагоном і обплітати мене зсередини, але не до цих людей, а до тих, що мене засадили за ґрати, і до тих, що повірили в мою провину, і до тих, що сміялися з мене, коли я казав, що не винен, відмахуючись, що всі так кажуть, особливо в тюрмі. А до цих людей я відчуваю лише теплу приязнь, і мені хочеться з кожним забалакати, мов із рідним, і розпитати, як йому живеться, але натомість я запитую, котра година, хоча вдалині видніється вежа ратуші з дзиґарем, я запитую, який сьогодні день, який місяць і який рік, і знову: який день, який місяць і який рік, а вони: вівторок, шосте травня, 1939-й. Я повторюю за ними, бо мені важко звикнути до цієї цифри, я проказую її вголос, але цього мало і я вигукую її. І знову здивовані погляди перехожих ковзають по мені, відтак я вирішую вбрати маску, щоб нічим не вирізнятися з-поміж них, маску, яка якнайкраще пасуватиме для цього дня, ось так вона виглядає, проста й вигідна, тепер я не викликаю в них ні подиву, ні переляку, ні захвату — звичайне обличчя звичайної людини, яка простує з пункту А до пункту Б, а ті люди, які проминули мене до появи маски на моєму обличчя, вже далеко, я для них просто не існую, як і вони для мене. Моє обличчя залишається невразливою маскою навіть тоді, коли я бачу жінок в обтислих сукенках і в ясних шовкових панчохах, обличчя моє кам’яне, хоч у душі моїй вирують пристрасті, а очі обмацують їхні перса, їхні стегна, а вуста ледве стримуються, щоб не вигнутися в поцілунку, а пестливі слова для їхніх вушок витанцьовують на язику за міцно стиснутими зубами. Я хочу їх усіх. Ці жінки й ці чоловіки — таких раніше не було, якихось три роки — і все змінилося. Може, навіть вони розмовляють інакше, ніж тоді. Пильно прислухаюся, слова такі самі, але мені здається, що мають вони вже іншу інтонацію і ритм, чужий для моїх вух. Чи я коли-небудь вивчу цю інтонацію? Чи потрафлю в цей ритм? А може, мені це здається? Та однак я не буду таким, як вони, ми всі в цьому життя транзитом, але я проїхав свою станцію і загубив дорогу назад.

Якщо отак подумати, в’язниця — марне вбивання часу, але для мене воно не було марним, бо я вбивав час за читанням книжок, хоч і читав без жодної системи, просто брав усе, що мала тюремна бібліотека, тому романи Карла Мая про Віннету або пригоди Шерльока Гольмса могли сплітатися з романами Жеромського, історичними працями або афоризмами Фридерика Геббеля, а моя бездонна голова, яка доти ніколи себе не обтяжувала наукою, бубнявіла від усіх цих знань.