Юрій Винничук - Цензор снів

— То мій син, — сказав він, коли я підсів до них. — Як там? — і поплескав мене по плечах, демонструючи своїм друзям нашу ідилію.

— На ґлянц [44] Глянц — дуже добре. , — відказав я і замовив пиво.

Тато похитав головою, надпив пиво і промовив:

— Там у хаті я насмажив пляцків. Розігрій собі. Кисляк у спіжарці. Я ше тут трохи посиджу.

— Добре, — сказав я. — Але маю ще справи. Прийду пізно.

— То мій син, — повторив він. — Військовий летун. Во такво прилетит і знову — фурр і нема. Як кажеш? Буде война?

— Певно, що так.

— А видите? А я не казав? Мій син знає. А ти чув, як у нас днями відбулися вибори до магістрату? На більшости дільниць не допустили українських спостерігачів і членів комісій, а багато виборців не мали змоги голосувати. Розумієш? А причина для всіх їднакова: у виборчих списках прізвища виборців були польською, а в особистих документах — українською. Я сам не зміг проголосувати. Але коли поглянув у тоті списки, мене шляк трафив! За мене вже встигла проголосувати «виборча гієна»! Ну, не ясний ґвінт? І не тільки за мене. Ади-во за пана Конопку теж! — він поплескав по спині свого кумпля, такого ж засушеного емерита. — Ми пробували обурюватися, але що поможе!

— Я навіть так ся взлостив, — замотав головою пан Конопка, — жи був би взяв фузею і їх застрелив. Я пройшов італійський фронт, руский фронт, у мене медалів стіко, шо як вберу мундур, гнуся під ним, як верба над водою. А вони не дают голосувати. А бодай би ви ногами понатігали!

— У кількох комісіях, — жалівся тато, — визнано недійсними карти, заповнені українською мовою. А в списках виборців знайшли цілу армію покійників. Такого передше не було. Але воєвода Білик каже, жи всьо в порядку, порушень, курди, нема... Ну, але, як ти кажеш, буде война, я спокійний. Нарешті то свиньство ся скінчит.

Біля самої Лідчиної хати я відчув, як шалено калатає моє серце, дивний острах охопив мене, і навіть з’явилася думка повернутися й піти геть. Дехто з її сусідів зацікавлено стежив за мною з вікон, мабуть, пригадували мене з зали суду. Я постукав у двері, за хвилю пролунало чалапання пантофель, і в прочинених дверях вигулькнула бабера в халаті, що розходився на випнутому животі. Вона була товста, обличчя підпухле й червоне, я навіть роздивився малесенькі, як мачинка, цяточки на її носі. Вона й раніше любила випити не гірше за свого чоловіка, але оце, напевно, геть пустилася берега. Тепер дивилася на мене своїми маленькими свинячими очками, які зраджували одне: в цей момент в її організмі відбувається тотальне винищення нервових клітин, вони там гинуть тисячами. На голові колосилася доволі убога вилиняла рослинність.

Так, то була Лідка. А що, властиво, я сподівався побачити? Вона й раніше не вирізнялася худизною і мала форми, яким найкраще б пасувало визначення «пишні», і тоді у неї вилізало волосся й сіклося від безперервних накручувань і фарбувань, а тепер переді мною стояла тридцятилітня молодиця, яка не встигла наквацяти писок і розчесатися.

— Стефку! — проплямкала вона несміливо, мовби до останку ще сподівалася, що то не я, а святий Пантелеймон прийшов її привітати з сонячним днем.

Авжеж, я теж змінився, бо, на відміну від неї, схуд. А за хвилю на її обличчі вималювався страх, вона заціпеніла, і очка її забігали, аналізуючи рівень небезпеки, який випромінював я своєю появою. Уже одне те, що я побачив її такою, позбавленою геть усіх колишніх приваб, перехопило їй подих. Її вуста затремтіли, а на очах з’явилися сльози, здавалося, вона готова була запастися крізь землю від сорому і ганьби. Я стояв і вбивав її лише одним своїм цинічним поглядом, без жодних слів. Я прийшов, щоб її вграти, вграти так, як і раніше, але ні, цю корову я грати не буду. І я міг би їй навіть це сказати, але навіщо? Про все говорили її очі.

— Ма... ма... — почувся дитячий голос, маленька дівчинка випірнула з глибини помешкання й притулилася до Лідки, обхопивши ручками її ногу. А за мить з’явився ще один персонаж цієї провальної п’єси, як і можна було сподіватися — в піжамі, лисий і з животом.

— Хто там такий? — прогуркотів він, визираючи з-за її рамена.

Я міг би звичайно зайти й попросити чаю, як давній знайомий, або сказати: «Вибачте, я помилився помешканням», але я зробив інакше, я усміхнувся на всі свої тридцять два і сказав:

— Пробач, Лідуньчику! Я не думав, що нинька твій чоловік удома. Цьом-па-па!

Коли я повернувся йти, почув за спиною жіночий вереск і дзвінкі виляски, потім двері затраснулися, і спектакль набрав прискорених темпів. Щастить їй на чоловіків, чомусь попадають одні й ті ж. Але цього разу, якщо вона використає тесака, вже не буде кому її розрадити. Після цієї пригоди мені люто забаглося випити і то в товаристві якихось панянок легкої поведінки, таких, що не мелють язиком, коли їх не питають. У мене в кишені було триста золотих, це все, що я заробив у тюрмі, хоча міг і більше, та не було особливого бажання, але з ними я почувався королем вулиці.