Юрій Винничук - Цензор снів

— Навіщо? — здивувався я. — Битва ж програна. Уряд утік до Румунії.

— Не розумієш. Я щойно звідти, супроводжував поранених. Там боротьба триває, але вже партизанська. Я тепер везу туди патрони. Зброя є, а стріляти нема чим. — Він ішов рішучим швидким кроком, говорив голосно, не зважаючи на перехожих. — Ти помітив, як швидко усе міняється, вигострюється, жорстокішає і котиться у щось безформне й жахливе? Чим усе це закінчиться?.. Ось ти накупив газет і бачиш, що газети чекають війни, хоча війна вже почалася, вона вже триває. Як спритно Німеччина, Угорщина і Польща розшарпали Чехословаччину! Чи це не війна? І чи не почалася вона вже й для нас, українців?

— То, може, варто зберегти сили, а не витрачати їх на бій, якого вам не виграти? Що вдіє жменька партизан проти регулярної угорської армії?

— А це, друже, питання честі і гонору. Щоб ніхто потім не сказав, що зайняв нас без бою, не проливши й краплі крові. Щоб не хизувався потім перед світом отим мирним приєднанням. Саме для того мусимо покласти свої голови. Не треба нас шкодувати. Ми загинемо, щоб наступним поколінням не було соромно жити. Як казали елліни, зі щитом або на щиті.

Ми спинилися на Підвальній. Обличчя Осипа було опалене сонцем, над бровою виднілася близна, якої я не зауважив раніше. Він був усе такий самий здоровило, тільки що добряче схуд. Я зі смутком провів очима його авто і думав про те, що такі люди, як він, не повинні ризикувати життям. Міг би добитися слави для свого народу у спорті, а натомість накладе головою в глухих горах, і не знати, чи й поховають його по-людськи.

Я пішов у напрямку Ринку. Галас базару мене поманив до себе, голоси перекупок злітали в повітря і клубочилися разом із горобцями. Я проходив поміж ятками й роззирався на боки, мені приємно було побачити знову цей барвистий розсміяний світ і влитися в нього непомітно й тихо, але ні, непомітно не вийшло, бо якась перекупка, зауваживши, що я нічого не купую, а лише розглядаю, загулюкала: «Та шо пан туво допче грушки? Та шось купуйте ду хулєри!» Я з пантелику зиркнув під ноги — які грушки? А вона — в регіт. Ага, второпав я, то лише така приказка. Але я вже знав, чого хочу, і подався відразу до молочарок та напився свіжого ще теплого молока. Щойно тоді відчув, що я на волі.

Я пішов у напрямку Ринку. Галас базару мене поманив до себе

З-під статуї Нептуна било два срібні струмені води, бризки розліталися і тішили хлопчаків, що підставляли під них свої обличчя, примруживши очі. Мені захотілося бути, як вони, я наблизився і теж підставив обличчя, але бризки так високо не долітали, лише злегка скропили мені груди. Я прогулювався площею і з подивом пересвідчувався, що світ реклами не дуже й змінився. Папіросні гільзи «Морвітан», паста для взуття «Добролін», порошок від болю голови «Когутик», пральний засіб «Радіон» («Радіон сам пере!») виднілися всюди. А ось і жарівки «Осрам», які викликали стільки кпинів, але поважна фірма й не думала міняти цю назву, а король Афганістану Амануіллаг, прогулюючись Львовом і всюди бачачи цю назву, вирішив, що це прояв поваги до нього, і привітав президента міста Мосціцького вигуком: «Осрам! Осрам!» Але що там казати — жарівки-осрамівки були перша кляса. А ось і реклама «Olla Gum», яка не одну дитину манила своєю таємничістю, але батьки ніколи попри не знати які налягання не пояснювали, про який продукт мова, переважно відбріхуючись, що то радерка — ґумка-витирачка.

Кулюс мене чекав у шинку Кноблоха, але чому б мені спочатку не провідати Лідку? Вона, звісно, стерва, але в ліжку янгол. Я подумав, що це якраз те, що мені зараз потрібно, і щойно я подумав про неї, то вже не міг себе стримувати. Мені було начхати, як вона зі мною вчинила, я просто прагнув її, і це був звичайний тваринний імпульс. Дорогою я думав, якими словами вона зустріне мене, і що я їй відповім, може, й не буду відповідати, а просто згребу в оберемок, занесу до покою і кину на ліжко. Так, як це робив раніше, їй це подобалося, вона тоді вдавала, що борониться, і кусала мене, а потім сама сичала: «Ґвалтуй! Ґвалтуй! Ґвалтуй мене!» Але три роки є три роки, вона могла знову вийти заміж за якогось придурка. Ну, що ж, я тоді запропоную йому місцевий наркоз у дихало, це його вимкне бодай на десять хвилин, а більше й не треба.

Однак я спершу вирішив провідати тата, ледве чи він втішиться мені, за ці роки він не відповів на жоден лист. Він жив у своєму спокійному розміреному світі й не мав бажання його руйнувати через блудного сина, він беріг своє здоров’я і знав, що найгірший ворог здоров’я — нерви, тому він ніколи не встрявав у жодні сварки, навіть якщо мама скипала і піднімала голос. Тата я застав там, де й сподівався, — у шинку за гальбою пива разом з іще трьома своїми колегами. Раніше їх було більше, але поволі один за одним вони покидали свій і його світ.