Юрій Винничук - Цензор снів

— Ціхо, — усміхнувся я. — То велика пані.

— Зацна пані з калабані, — відказав він. — Знаю я таких пань, жи панями стали під пурєдним хлопом.

— Ая, пурєдний, — буркунув Сериль, — та то курвий син.

— Хлопаки, — застеріг я їх, — поводьтеся пристойно. Ще хто почує, буде клопіт. Як спечете того оленя, то ся переберете в анцуґи. Я подам сигнал, оркестра заграє «аркана», а ви візьмете його на дрючок і повагом, гейби несли пані цісареву, занесете до зали, обійдете довкола столу... і все так само повагом, без поспіху. І жиби писки були на клямрі. Ні сміхів, ні хіхів.

— То так гейби ми кугось хували, не? — спитав.

— Не. Морди мают бути на ґлянц, а не як на похороні. А відтак поставите того дрючка з оленем на дві триноги біля самого коминка. Далі кухарі будуть краяти м’ясо і подавати кельнерам. А ви один за другим поважно виходите. І не крутите головами. Йдете просто і штивно. Все зрозуміли?

— Йо, — кивнув Додьо. — Але слухай, Андзю. Я чув, знаїш, жи німці мают такий звичай пуперджувати за стулами. Чи то правда?

— Стули писок. Я такого не чув. Або що?

— Та ніц. Іно, жи мені би дуже хутілося, знаїш, вже кули будемо виходити, такой перднути. Бо, знаїш, нині зраня нам дали фасулевої зупи. То ми, вважай, заряджені.

— Навіть не думайте! — помахав я пальцем перед їхніми носами. — То не є жарти. Хочеш зогнити на каменярні?

Вони відразу перестали сміятися, і я залишив їх. Хоч і переживав потім, коли вони з’явилися з тим оленем, але все пройшло гладко, бо і занесли, як я наказував, і вийшли, але Додьо, курвий син, таки перднув. Ціле щастя, що в загальному гаморі та ще й при оркестрі того ніхто не чув, іно я, бо стояв біля них. Однак я не зрадив себе жодним порухом, тільки зблиснув очима на Додя, а він, задоволений, вийшов на ґанок і вже там пішов уприсядки.

Ні, в наш час не можна ні в кому бути певним. Я й сам у собі невпевнений. Кілька годин тому пережив стрес, відчуваючи, як мене всього всередині теліпає, бо серед гостей упізнав людину, яку зустрічав у Сяноку, коли вистежував родину Ґредлів. Тоді він був у цивільному, розмовляв українською, зараз — це зразковий оберлейтенант. Чи він мене теж упізнав? Якщо так, це зле, бо може розповісти, що я працював на НКВС. Німці таких, як я, розстрілюють на місці. Я жодним порухом не зрадив, що його знаю, він теж. А може, і він має що приховувати?

Перед тим я бачив його двічі й щоразу в мені прокидалося дивне відчуття, мовби я його звідкись знаю, десь бачив раніше. Його рухи й голос були до болю знайомими, мені здавалося, що я дивлюся у своє відображення у дзеркалі, хоча він начебто й не був на мене схожим, а все ж був чимось близьким. Цього разу я навіть крадькома за ним стежив, намагаючись зрозуміти, що саме в ньому привертає мою увагу. Я дослухався до його голосу і мені чомусь хотілося його слухати, бо тільки так я міг розгадати, хто він для мене. І водночас я його страхався і ховав очі, коли його погляд падав у мій бік.

Під вечір дамам накрили десертні столи в парку, а чоловіки продовжували спілкуватися в залі. Вони повставали з-за столів і згурдилися довкола Ґерінґа, вбираючи кожне його віще слово. Я стояв у дверях, що вели до кухні, і слухав із завмиранням серця, мені хотілося і собі втрутитися і сказати щось суттєве, щось практичне, але ким я був — маленькою мурашкою у його підніжжі, а однак я відчутно міг би удосконалити функціонування табору, підвищити його ефективність, кардинально зекономивши на харчах, кулях, газі, дровах, шмірі й перевівши костодробарки на вітрові двигуни. Можливо, я навіть напишу свій проект ґеноссе Ґерінґу детально й розлого, аби він побачив, що використати мої знання й ідеї можна у значно ширших сферах.

В парку грала музика і стріляли феєрверки, чути було жіночі сміхи. Пані Помазан виплила з кухні попереду візка, на якому височів білий торт у формі палацу Ґредлів. Офіцери заплескали в долоні, вітаючи цей витвір мистецтва. Довкола тортового палацу навіть були посаджені зелені ялинки й були вимощені доріжки. У вікнах мовби щось світилося, а з димаря — не повірите! — курився дим! Усі неймовірно чудувалися. Тим часом возик поїхав у парк, а за ним посунули всі чоловіки, аби разом з дамами розділити цього смаколика. Пізніше я довідався, що дим курився зі шматочків сухого льоду. А коли пан Ґерінґ взявся краяти торт, пролунали оплески, і я відчув ще більшу гордість за свою ресторацію.

Я сидів у «Жоржі» і чекав Ірму. В залі грала тиха музика, висів галас, лунали тости й дзвін келихів. Пили за чергову перемогу на Сході. Кельнери снували, наче бджоли, час від часу підлітали й до мене і запитували, чи чогось не потребую. Несподівано з’явився Осип Хома, якого я після Ґданська не бачив, і підсів до мене. Я втішився, побачивши його, ми обнялися, і я дав знак кельнеру.