Юрій Винничук - Цензор снів

Настав знаменний для мене день, коли треба було готуватися до бенкету в палаці баронів Ґредлів у Сколе. Тобто запаси ми робили заздалегідь, закуповували продукти, заквашували, засолювали чи замариновували все, що треба, але найважливішим днем був день напередодні бенкету, коли все вже треба везти до Сколього і там готувати. Ми знову виїхали двома автобусами, які нам надав Краух, за кермом сиділи офіцери у святкових мундирах. Палац, незважаючи на те, що за совєтів перетворився на чекістську контору, не втратив своїх приваб, вже здалеку він визирав, наче білий лебідь, з-за дерев і кущів і манив око. Оточений був пречудовим англійським парком, до обійстя вела кована брама. Перед палацом красувалася велика алебастрова фонтана, оздоблена алегоричними фігурками, з яких прискала вода.

Настав знаменний для мене день, коли треба було готуватися до бенкету в палаці баронів Ґредлів у Сколе

Нас зустрів літнього віку майордом з бездоганними манерами, завів до палацу, показав де що є, познайомив з їхнім кухарем. У палаці розмістилося гестапо, і окрім старого майордома, кухаря та двох прибиральниць, жодної челяді не лишилося. Господарі палацу, очевидно, втекли, забравши з собою його дух. Я передав кухаря в розпорядження пані Помазан.

В барона на задвір’ї була доволі велика кам’яна вуджарня з запасом нарубаних дров з плодових дерев, у ній і заходилися мої батяри вудити м’ясиво, їх чекало ще багато роботи, бо їм же ж припало пекти цілого оленя, впольованого в місцевих лісах. Пан Помазан взявся за рубання голів качкам і курам, сестри Колібрі скубали, а палацовий кухар потрошив тушки й чіпляв на гаки в кухні, аби остигали. Пані Помазан розпочала своє кулінарне чаклування над паштетами й м’ясними запіканками. Касієрка Ванда Крушинська старанно записувала всі продукти, які перевантажили з автобусів до пивниці, а з пивниці переносили до кухні, ключ від пивниці теліпався у неї на поясі.

Я прогулявся палацом, милуючись лицарськими обладунками, мечами, списами, галябардами та головами впольованих звірів, у тому числі й екзотичних — були там голови лева, пантери, леопарда, зебри, крокодила, бегемота, було й чимало опудал різної пташви. Я читав у якомусь номері часопису «Ловець», що палац у Сколім — то рай для мисливців, бо його господар Річард Ґредель віддавався цьому улюбленому заняттю з подиву гідною пристрастю, бо не тільки займався ловами, але й розмноженням звірини, в лісах довкола палацу було повно сарн, оленів, диків, зайців та фазанів і тетеруків.

На стінах висіли різнобарвні прапори, штандарти, картини й гобелени, а зі стель звисали фігурні жирандолі. Зазирнувши до бенкетної зали, я був немало подивований її виглядом. У повітрі панували п’янливі запахи квітів, довжелезні столи були покриті білими накрохмаленими обрусами, а поверх обрусів стояли різьблені вази з майстерно укладеними букетами. Навпроти кожного крісла чекали наготовлені келихи, срібне приладдя, серветки й сільнички. Я вдихав це настояне на квітах повітря на повні груди й відчував, як стає мені легко-легко, наче якомусь янголу, що прийшов сюди чинити добро. Я, розкинувши руки, прострибав залою з кінця в кінець, крутнувся на одній нозі й раптом побачив, що за мною хтось стежить. Я завмер. З-за портьєри вийшла краля в білій сукні, квітка гібіскуса червоніла в її волоссі. Вона окинула мене здивованим поглядом і поцікавилася, хто я такий і що тут роблю.

— Андреас фон Поппель, до ваших послуг, готеляр і ресторатор, — проторохтів я з легким поклоном. — А ви, перепрошую, хто?

— Баронеса Марселіна Ґредель. То це ви готуєте бенкет? — тепер вона дивилась на мене, відкинувши злегка голову назад, як то роблять поціновачі картин. — Але мене цікавить, що означає ваше стрибання по залі?

— О, ваша милість, нічого особливого. Я лише намагався перевірити, чи не заслизький часом паркет, щоб, не приведи Господи, мої кельнери не слизькали й не гугупали разом з тацями.

— І як?

— Може бути. Хоча я все ж таки пораджу кельнерам натягнути на мешти чорні полотняні покрівці. Вони не кидатимуться в очі, але забезпечать безпечний рух.

— Гм, — повела бровами баронеса і, підійшовши до столу, понюхала букет. — Дивно, — промовила вона, — жодного запаху. Мертві квіти... мертві квіти...

Вона рвучко повернулася і зникла за запоною. Я здивовано провів її поглядом, а за хвилю до зали увійшов майордом.