Юрій Винничук - Цензор снів

— Все гаразд? — запитав він. — Нічого не бракує?

— Ні, слава Богу, все на місці. Скажіть, а де зараз барон і баронеса?

Майордом роззирнувся і тихо шепнув:

— Барона Річарда разом з дружиною забрало гестапо. Дружину відпустили, а барон... можливо, у тюрмі або в Янівському таборі.

— Не боїтеся мені розповідати такі речі?

Він сумно усміхнувся.

— А що мені втрачати? Той світ, у якому я був щасливим, уже не повернути.

— Я щойно бачив баронесу Марселіну. Розмовляв з нею.

Старий здивовано поглянув на мене.

— Справді? Вам неймовірно пофортунило. Вона з’являється не кожному.

— Як то?

— Баронеси Марселіни фон Ґредель нема вже на цьому світі років тридцять. Хоча я її бачив перед самим початком війни, вона тулила пальця до вуст, і очі її були нажахані.

Я рушив до заслони, шарпнув її, але за нею нікого не було.

— Так-так, — проказав майордом, — вона часами виходить звідти, а часами просто з гобелену, на якому її зображено у ловецькому одязі. Колись тут буяло життя всіма барвами. Щосезону ревіло в лісах п’ятсот п’ятдесят оленів-самців, а сарн водилося до двох тисяч. Ліси були поділені на окремі терени, кожен з яких мав свою колибу з кухнею, пивницею й кльозетом. Між окремими ловецькими стійками навіть був телефонний зв’язок. Пантрування звірини полегшувала система стежок, інколи навіть видовбаних у скелях. Брати Ґредлі мали власний оркестр з тридцяти шести музик, який презентував свій багатий репертуар на кожних ловах, а також під час різних урочистостей і свят. Ґредлі, скажу вам, витрачали величезні гроші на підгодовування звірини в лісі. То вже, прошу пана, стало легендою, якою була виняткова гостинність братів Ґредлів, а особливо Річарда. Товариство, що заїжджалося до палацу, поселяли безкоштовно під постійну опіку служби, забезпечували харчуванням, палацовою бібліотекою і розмаїтими розвагами у вигляді симфонічних концертів, театральних вистав та кіносеансів. їх обслуговувало шість «роллс-ройсів». Приїхати до Сколього на лови, організовані бароном, для кожного мисливця було винятковим святом. Хто тут лише не полював! І князь Демідов, який застрелив дев’ять оленів, і князь Льовенштайн, і містер Літтлдендейл з Лондона, граф Чіарчьяні з Італії, князь Альба з Іспанії і його побратим Дон Міґель Браґанца, князь Віртенберзький, власник броварні в Окоцімі граф Ян Ґьотц. Був то великий світ мисливців. Великих мисливців.

Він замріяно дивився у високе вікно, за яким розлягався парк, і на його віях бриніли сльози.

Заки ще гостей не було, я вирішив поглянути, що таги у бароновій пивниці, покликав Ванду, і ми разом зайшли у це грандіозне приміщення, в якому височіли стелажі вин, коньяків, ромів та інших напоїв. Я висмикнув пляшку рейнського, підморгнув Ванді, розкоркував і запропонував випити просто з горлянки. Вона не відмовилася, і ми спорожнили всю пляшку. Я помітив, як схвильовано піднімаються й опускаються її перса, і не міг стриматися, щоб не пригорнути й не поцілувати, вона не опиралася. Я погладив її перса і став розстібати блюзку, але тут уже вона почала злегка пручатися, правда, не настільки рішуче, аби я міг стримати свій натиск, і врешті я висадив її на стіл, а за мить ми уже кохалися з нестримним запалом, вона кусала мої губи й позойкувала, як мишка, під кінець я мусив затуляти їй вуста долонею, щоб не наробила репету на цілий палац. Закінчилося тим, що Ванда мені прокусила долоню. Довелося перев’язати. Після того ми випили ще одну пляшку і подалися нагору.

Наступного дня з самого ранку почали з’їжджатися гості з самого Берліна, Ґданська, Кракова і Варшави. Багато хто з них був з дамою. Авта під’їжджали за автами, почесна варта салютувала, оркестра грала марші й уривки з героїчних опер. Усіх гостей розводили по покоях. Райхсмаршал Герман Ґерінґ був огрядним чоловіком, який намагався ступати підкреслено рівно, повертаючи до співрозмовця не шию, а відразу пів тулуба, мовби демонструючи свою вищість. Дама, що його супроводжувала, була дебелою і теж величавою, на шиї у неї зблискувало діамантове кольє. Сестри Колібрі, знову вирядившись в народний стрій, кинулися до високого гостя з паляницею.

Я подався на задвір’я, перевірити роботу моїх батярів. М’ясиво вони завудили ще звечора, а тепер морочилися з оленем, крутячи його на рожні над вогнем.

— То та гойда Марина [113] Гойда Марина — дебела жінка. , жи ся приперла зі сраймаршалом, його кубіта? — спитав Додьо.