Юрій Винничук - Цензор снів

— Я і про це подумав. Я, правда, цивільний, працюю в управі, кар’єри не зробив. Але що мені заважає привітати кумпля?

— Таким чином ти можеш бути третім?

— Звісно, якщо він мене теж запросить, — засміявся Осип. — Якщо ж ні, буду думати далі.

Андреас Поппель. Настав час поговорити з ним. Коли я постукав до його кабінету, директор розмовляв по телефону і з кимось дуже сварився. Жестом запросив мене сідати. Скінчивши розмову, витер спітніле чоло.

— Чортова спека. У нас трагедія. Здохла одна свиня. Ще вчора. А інспектора, який повинен засвідчити її передчасну кончину, досі не прислали. Тіло покійниці починає посмерджувати. І що робити?

— Може, я допоможу? Дайте мені телефон інспекції.

Я зателефонував, назвався Герхардом Краухом і наказав негайно вислати інспектора на свинарник. По тому боці дроту відразу заметушилися, пролунали команди, і пана Крауха запевнили, що інспектор у цю ж таки хвилину помчав на свинарник. Я поклав слухавку й усміхнувся до Андреаса. Той похитав головою.

— Гм, та ви ще більший барон Мюнхгавзен, аніж я. Чим можу служити?

Я без жодних завивань у папірчики виклав усю справу так, як її обговорив з Осипом. Андреас сидів отупілий і ошелешений. Піт з нього стікав струмками й загалом він на мене дивився здивовано й розгублено, наче побачив привида. У його голові, мабуть, крутилися вихором різноманітні думки, але жодна з них не підходила до цієї ситуації. Те, що знав про нього я, — пряма путівка на шибеницю. Він очевидно розумів, якщо я досі нікому про це не розказав, то з такою людиною можна мати справу, але завдання не з легких. Він мусив напружити всі свої розумові здібності, шукаючи в намальованому плані слабкої ланки. Врешті запитав:

— А ті троє... як вони потраплять в автобус?

— В’язні носитимуть вам дрова і воду. Троє в’язнів сховаються на кухні, перевдягнуться за кухарів і сядуть до автобуса.

— І все це на очах аскарів?

— Ну, ви вже знайдете спосіб, як їх відволікти.

— Отже, аскари їх не повинні побачити. їх зафіксує лише варта. Але аскари можуть помітити відсутність трьох в’язнів. Раптом носили щось, носили і — пропали.

— А хіба у них не в той самий час перезмінка?

— Гм... справді в той самий. Але при перезмінці буде вказано кількість в’язнів, висланих на цю роботу.

— Звичайно, їх доведеться замінити іншими в’язнями. Не думаю, що це буде проблема.

Андреас закусив губу і наморщив чоло. Він усе ще вагався. Йому хотілося затягнути час, щоб встигнути знайти ще якісь притичини. Він встав і вийняв з шафки пляшку коньяку.

— Мусимо цю справу закропити.

Рука в нього тряслася, і він розхлюпав напій на стіл, але вдав, що нічого не сталося, хоча за мить, коли ми піднесли келишки до вуст, я почув, як цокочуть його зуби. Він намагався вдавати, що розслабляється, смакуючи коньяк, а насправді далі роздумував і зиркав на мене, мовби намагаючись впевнитися, що я ще досі на місці, що не зник і взагалі не наснився. Відмовитися він не може. Я дискретно не шантажував його, і він мав би мені бути вдячним. Але шантаж і так висів у повітрі. Якщо відмовиться, його буде озвучено.

— Добре, — видушив і повторив: — Добре. — Потім додав: — Тільки для вас.

Це звучало кумедно, бо хто я для нього, аби він робив мені винятки. «Тільки для мене» — це так, мовби нас пов’язували роки дружби чи тісної співпраці.

Як Осип і передбачав, Ріхтер не належав до розпаношілих кар’єровичів і, помітивши нас на летовищі, привітно помахав рукою, а коли завершив вітатися з депутацією вищих військових чинів, підійшов і обнявся з нами. Часу було мало на спілкування, ми перекинулися лише кількома словами, але обох нас із дружинами Ріхтер запросив на бенкет.

О четвертій десять автобус другим рейсом в’їхав на терен табору. Ірма цього разу нізащо не погоджувалася потрапити туди знову. Довелося її замінити. Осип прихопив із собою дівчину, яка мала грати роль його дружини. Своє запізнення я спихнув на Ірму, пояснивши, що вона застудилася.

Щойно ми вийшли з автобуса, до нас підійшов аскар і тихенько повідомив, що вся делегація зараз у лівому крилі та показав нам, як туди дістатися. Ми тихенько приєдналися до них і далі вже рухалися з усіма. Ніхто на нас уваги не звернув. У цивільному, окрім Осипа, було ще кілька поважних осіб, жінки прогулювалися окремо — їм дружина коменданта показувала свої квітники. Уся ця екскурсія була доволі нудною і показушною, бо в таборі, на диво, було доволі мало в’язнів.