Юрій Винничук - Цензор снів

— Частину вивезли в Лисиничі на піски, — сказав Осип. — Усіх хворих і немічних. Ми намагаємося витягнути звідси українців під виглядом того, що вони записуються в добровольці.

— І багато записуються?

— Багато. Для них краще вишкіл, ніж табір. Правда, попервах, коли потрапляли сюди свіжі полонені й ще їх не встигли записати, українцями зголошувалися і росіяни, і євреї, і навіть калмики. То ми деяких євреїв теж звідси висмикнули. Правда, були проблеми.

— Які?

— Для перевірки, чи людина справді українець, треба було вимовити «паляниця» або «румбарбар». Росіяни ловилися на «паляниці», а євреї на «румбарбарі», то доводилося євреїв спочатку навчити вимовляти це слово. Потім забирали їх з собою до лісу або вели до Шептицького.

— А тих оунівців ви не могли таким самим способом висмикнути?

— Ні. Вони не були полоненими. їх чекала страта. Наших стріляють без роздумів. Правда, спочатку допитують так, що людині вже й жити не хочеться. У тих наших перебиті пальці. їх відразу завезли до лікаря.

Біля одного з бараків ми зупинилися.

— Ось вона — Уганда, — кивнув Осип. — Барак смерті. Ти ба, як вичистили. А днями тут, я чув, ще роїлося від напівмертвих тіл.

Барак світився чистотою, двері були прибрані гірляндами квітів. Всередині зяяла пустка. Лише на порозі розлігся лінивий кіт.

Ми щасливо пропустили вітальні промови й після завершення екскурсії, яка увінчалася грою оркестри, зайшли до зали. Після першого тосту на честь небувалої перемоги під Курськом, групенфюрер оголосив, що настала пора для нагород, які він має честь вручити керівництву цього чудового табору праці. В самому кінці раптом пролунало моє прізвище. Я не повірив своїм вухам. Осип штовхнув мене під бік: «То тебе!» Я встав і підійшов до Ріхтера.

— За особливі заслуги перед Райхом, за особистим дорученням райхсмаршала Германа Ґерінґа нагороджую оберлейтенанта Стефана Шуберта Залізним хрестом Першого класу.

Пролунали оплески, я вклонився і подякував. Ріхард обняв мене і шепнув:

— Я відчуваю перед тобою певну провину за той випадок в Англії. Але з другого боку мушу передати респект від свого батька. Радий, що ти з нами.

Бенкет був у розпалі, коли уважний спостерігач міг зауважити, що сталася небуденна подія, про яку однак керівництво воліло гостей не повідомляти. Метушня кидалася в очі лише нам з Осипом. Стривожені очі Андреаса свідчили, що й він уже знає, що втечу в’язнів виявили. Час від часу до коменданта й Крауха хтось підходив знадвору і знервовано щось нашіптував. Очевидно, вони не могли ніяк зрозуміти, яким чином в’язні дременули.

То було дивно і несподівано — він сам прийшов до мене. Стефан Шуберт завітав незабаром до мого кабінету і зробив пропозицію, від якої я відмовитися не міг, бо то був, як не крути, прихований шантаж. Я не вірив своїм вухам, що чую знову його голос, вдивляюся в його рухи. І знову намагаюся напружити мозок: хто він? Хто? Я не маю сил відмовитися від його прохання, я вишу у нього на гачку, він жодним словом не натякає про це, але всім своїм виглядом дає знати, що його прохання насправді не прохання, а ультиматум. І я намагаюся викрутитися, як то робив усе своє життя, і ніколи мене мої викрутаси не підводили, але тут мовби заціпило, голова дивувала порожнечею. Я мав сприяти втечі трьох хлопців з концентраку. Я пив коньяк і шукав провалу в складній конфігурації його плану, намацував слизьке місце, але не знаходив. А потім подумалося, що, можливо, оцей мій вчинок стане моїм щасливим квитком, що десь мені його зарахують, запишуть, а потім пригадають. І що робити — я погодився, усе облаштувавши так, аби мене ні в чому не запідозрили. Але потому я мав купу клопоту, бо розпочалося слідство, Краух рвав і метав, допитав увесь персонал, декому навіть і по писку заїхав, але ніхто не признався. Всі розуміли, що це й так нас би не врятувало. Врешті аскарів, які пильнували за в’язнями, розстріляли і на тому заспокоїлися.

Бідні аскари, я їх мусив підпоїти, щоб вони не помітили, як щезне троє в’язнів, а потім інші троє замінять їх. Це таке дивне відчуття — пити з людьми, яких за день-два не стане, і, п’ючи з ними, усвідомлювати це. Нормальні хлопці з Донбасу, такі ж, як і ми, вони вибрали свій шлях виживання, а ми свій. Вчорашні красноармєйці, які здались у полон, і, щоб не вмерти з голоду чи дизентерії, стали охоронцями. Я кивав пану Помазану, щоб підрізав їм ковбаси й шинки, мені хотілося зробити щось приємне, бо я ж знав, що їх не помилують, що це вгощення для них останнє у житті. «Пийте, хлопці, — приказував я, — на тім світі не дадуть горівки, ані пива-меду, ні вина». Вони комизилися, мовляв, це небезпечно, якщо німці помітять, а я їх заспокоював, що ніколи не треба відмовлятися від таких маленьких утіх, бо невідомо, що нас завтра чекає. А тоді запитав: «А що б ви робили, якби знали, що завтра загинете у бою?» Вони, не замислюючись відповіли, що їли б і пили. І мені відразу стало легше, бо я зумів виконати їхнє останнє передсмертне бажання. Коли їх розстрілювали, вони просто не могли про це не згадати.