Юрій Винничук - Цензор снів

— Ось вона, — показав я рукою на стіну, що була закрита шторою.

Він завагався лише на мить, зиркнувши на мене з підозрою, але моє лагідне усміхнене обличчя не віщувало нічого поганого, як не віщувало воно нічого поганого й раніше, тому він рушив до штори, відгорнув її і вилаявся, бо за шторою були полиці, але на полицях не було вина, а тільки великі пласти сала, щедро обсипаного сіллю. Та коли він рвонувся назад, я вже опинився за дверима. Металева засувка скреготнула, Краух опинився у напівтемряві, і хоч без вина, але з запасами їжі.

— Випусти мене негайно! Я тебе розстріляю! — волав він.

— Для природних потреб прошу користатися діжкою, у якій раніше квасилися огірки, — гукнув я.

— Випускай! Мене будуть шукати!

— Що вам приготувати на обід? — запитав я якомога ввічливіше.

Далі я почув звуки пострілів. Він стріляв по дверях, старих дубових дверях, оббитих залізом, кулі тут були безпорадні. Я піднявся нагору, руки в мене трусилися. Я налив собі келишок і випив. Після другого я остаточно заспокоївся. Коли повернулася Мелася, я їй сказав:

— Кохана, нам тепер нема потреби кудись утікати. Наш квиток у щасливе майбутнє при нас.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла вона.

— Я думаю, коли-небудь ми зустрінемося всі разом у пеклі й добряче посміємося з наших пригод.

У квітні помер тато і вже не бачив совєтських бомбардувань. У дні, коли на Львів полетіли бомби, мало хто вірив у перемогу Німеччини. Розбомблено було двірець, станції Підзамче й Персенківку, а також скнилівське летовище, бомби ледь не щодня падали на будинки, понад сотню людей загинуло, лікарні були забиті пораненими.

Але німці боронилися завзято. Якимсь чином стало відомо про плани американців перетворити Німеччину на сільськогосподарську країну, знищити всю промисловість і засіяти вільні площі зерновими культурами. Німці у свою чергу підрахували, що тоді половина населення вимре з голоду. «Не дамо перетворити Німеччину на пшеничну ниву!» Отак і з’явився новий потужний стимул не складати зброю, не відступати, боронитися до кінця. І після кривавого терору проти українських націоналістів німці нарешті пішли з ними на угоду.

24 червня зайшов до мене Осип попрощатися, вирушаючи на фронт з галицькою дивізією. З ним було троє юнаків, у яких я впізнав Башука, Гайваса і Канюка, з якими сидів у тюрмі, кожен з них потиснув мені руку, дякуючи, а Осип пояснив, що то і є ті троє, яких нам вдалося висмикнути з концентраку. Врятувавшись від однієї смерті, вони вирушали на другу.

У Львові вирувало, як у стривоженому мурашнику. Канцелярії поліції та гестапо квапливо пакували всі папери, щось палили, а щось вантажили до авт. 18 липня з’явився Краух і поклав переді мною три паспорти — для Ірми і її батьків. Виписані вони були ще в 1942-му. Я здивувався, чому видали їх лише тепер.

— Таке було розпорядження згори, — пояснив Краух. — Весь цей час вони лежали в моєму сейфі, але я не мав права їх віддавати. Зрештою, ти здогадуєшся, чому.

— Тобто моя місія завершена.

— Майже. Залишилася лише одна справа. — Він простягнув мені папір. — Це документ, який дає їм трьом право сісти на будь-який потяг, що їде в західному напрямку. Ти маєш спрямування на Берлін. У Берліні тебе чекатиме Ґерінґ. Від нього отримаєш наступні інструкції.

— Що це повинно означати?

— Лише те, що треба завершити справу з Лемносом. Ну, і в Берліні також чекає на тебе підвищення та ще одна нагорода. Поздоровляю.

— Ти їдеш теж?

— Поїду, але мушу все підготувати. Думаю, за днів два буду готовий.

Ми попрощалися. Дорогою додому я зайшов до Ліщинського в редакцію «Львівських Вістей». Там теж усі пакувалися.

— Переїжджаємо до Кракова, — пояснив він. — А ви куди?

— На Берлін.

— І чим збираєтеся їхати?

— Маю документ на право сісти у будь-який потяг.

Він розсміявся.

— Наївний ви чоловік. Потяги забиті. І всі мають такі самі папери. Ось краще не дурійте та їдьте зі мною. У мене автобус. Беріть свою панянку, заїдемо дорогою в Сколе за її батьками й рушимо далі. Але швидко, за годину чекаю вас тут.

Ця мандрівка до Кракова була довгою і втомливою, дороги були забиті, всюди корки, автобус ламався. Але з потягами було ще гірше, окремі з них стояли на сліпих торах по кілька днів. Діставшись Кракова, ми розділилися. Ірма з батьками вирушила до Відня, де чекала їхня родина. Ліщинський мене переконав побути у нього в Кракові. Прогулюючись Ринком, я несподівано зустрів Кулюса. Був з жінкою і маленькою дівчинкою. Розповів, що він з дружиною і донькою вирішили їхати далі, може, навіть до Америки. В Кракові він теж не дармує, викладає дітям біженців ручну працю. Важко було тепер упізнати Кулюса, він виразно обтесався, розмовляв більш-менш грамотно і навіть поважно, а мені так хотілося ляснути його по плечу, сипонути кількома нашими улюбленими приповідками й словечками, але дружина в окулярах, теж учителька, мене своїм виглядом стримувала. Ми розпрощалися й більше вже не бачилися.