Юрій Винничук - Цензор снів

— За годину я вийду на зв’язок, — сказав Осип. — І передам цю інформацію. А тобі треба вести себе обережно. Вони вже заздалегідь починають замітати сліди. Викопують трупи, спалюють їх, мелять кості. Свідків деяких темних справ прибирають. Не один ти літав з таким вантажем. Був ще один летун з нашого аероклубу — Томас Артман. Пам’ятаєш його? Повісився в Берліні в готелі. А ось ще цікавинка. Наш друг Ріхард.

Осип простягнув мені берлінську газету. Внизу було обведено червоним повідомлення про те, що «групенфюрер СС Ріхард Мурнау загинув в автомобільній катастрофі».

— Яв такі збіги не вірю, — сказав Осип.

Я вичитав у Плутарха, що ми не маемо права ненавидіти навіть ворога, бо, дозволивши собі це почуття одного разу, не зуміємо дати раду з ним опісля. Ненавидячи ворога, ми набудемо зловмисного погляду на життя, який поволі виявить себе і в поводженні з друзями, і стосовно людей, нам байдужих. Перша думка була, що Краух — мій квиток у новий світ, що здавши його чекістам, я зроблю неоціненну послугу їм і собі, але ця думка дуже швидко спурхнула з моєї голови, бо я також розумів, що нова влада, сповнена підозр, насправді може й недооцінити цього мого подвигу. Вони вчепляться в мене і змусять признатися, в яких я був контактах з Краухом, що отак легко заманив до себе в підвал, а Краух у надії вберегти своє життя теж у всьому признається й потягне мене за собою. Крім того я вже давно себе ловив на тому, що не сприймаю Крауха, як ворога, що він мені близький, і мені б геть не хотілося вчинити йому прикрість. Ні-ні, я не видам його, я стану його рятівником і добрим янголом, яким він інколи був і для мене.

Я наблизився до маленького віконечка, яке виходило на подвір’я, і сказав:

— Гер Краух, якщо ви вже заспокоїлися, я вам зроблю ділову пропозицію. Мене цікавить те золото, яке ви планували забрати з собою. Де воно?

— У мене вдома. Я все віддам, тільки випустіть.

— Добре. Але я мушу переконатися, що ви мене не здурили. Тому скажіть точніше, де воно знаходиться.

— Ви мене теж можете здурити.

— Можу. Але у вас все одно виходу нема.

Він вилаявся, врешті проскрипів:

— Зайдете до спальні, відсунете ліжко, намацаєте три дошки, які пружинять, підважите їх і витягнете валізу.

— Чудово. Але мусите написати записку до вашого ординарця, аби впустив мене і випустив. Ось папірчик.

Краух слухняно написав, аби ординарець пакувався і їхав з усіма, не чекаючи на нього, а гер Поппель має позабирати деякі його речі. Не гаючи часу, я подався до його будиночка, це було недалеко, але я поспішав. Ординарець мив авто. Дивовижна картина — обрій на сході гуркоче гарматами, десь щось вибухає, лунають постріли, а педантичний німець миє авто.

— Привіт, Еріху! — гукнув я весело. — Як ся маєш? Гадаю, ти не зрадиш своїм звичкам, навіть якщо сипонуть бомби. Пофортунило геру Крауху.

Еріх підняв голову й подивився на мене, мій веселий тон його дещо здивував. Я вручив йому записку. Він мене добре знав, тому не висловив жодних сумнівів і пішов зі мною до хати. На подвір’ї наїжився пес, ординарець цитьнув на нього, і пес заспокоївся. Еріх почав пакуватися, а я пішов до спальні й зробив усе, як сказав мені Краух. Підважив дошки й витягнув важезну валізу, там було багато всілякого добра — і золота, і коштовностей, включно з золотими зубами. Поруч з валізою лежав браунінг, загорнутий в промащену шматину. Та тільки я подумав, що він мені може згодитися, і сховав за пазуху, як до покою увійшов Еріх. Він побачив відсунуте ліжко, витягнуті дошки й валізу, і в очах його загорілися вогники, які мені не сподобалися.

— Що там? — гаркнув, показуючи на валізу.

— Особисті речі пана Крауха.

Голос у мене зрадливо затремтів.

— Відчини!

— Зараз, — сказав я, відчуваючи, як у голові в мене все крутиться, і липкий страх проступає на чолі разом з потом. — Ось тільки ключика дістану.

Я поліз рукою за пазуху, я не квапився, гарячково обмислюючи кожен рух, рука намацала пістолет, стиснула. Завагався я лише на мить, бо Еріх уже зробив крок до мене. Я, не цілячись, вистрілив у нього тричі. Після першого пострілу його рука метнулася до кобури, але після другого й третього він звалився на підлогу й засмикався. Я почекав, поки він дійде, визирнув у вікно, чи ніхто часом не звернув уваги на постріли, але вулиця була безлюдною і вкривалася сутінками. Лише пес стривожено заметушився. Я відрізав ґудзика в бідолахи і, підхопивши його валізу разом з валізою Крауха, вийшов з будинку. Але на порозі завмер — дорогу мені перепинив собака, він загрозливо гарчав і бив хвостом. Стріляти на подвір’ї було б ризиковано. Я залишив валізи на ґанку, повернувся до хати й понишпорив за їжею. Мені вдалося знайти буханець хліба, я розламав його на чотири частини й одну за одною з порога кинув собаці так, аби розлетілися вони в різні боки. Той побіг за ними, а я підхопив валізи й поквапився до фіртки. Щойно на вулиці полегшено зітхнув. Валізи були важкі, як дідько, і я добряче з ними намучився, заки приперся додому. Краух, припавши до віконця, стежив за мною, мабуть, не розуміючи, що то за друга валіза, щось мені гукав, але я хутенько заніс валізи до хати. В ординарцевій валізі теж було чимало коштовностей, а ще вісім пляшок рому і бренді, вочевидь, поцуплених з винарні Ґредлів. Я виніс валізи на стрих, вийнявши з-них пляшки, і закидав старими лахами й мішками. Потім прихопив дві пляшки рому і подав одну Крауху.