Юрій Винничук - Цензор снів

Вуста мої засіпалися, очі набрякли слізьми. Краух мовчки спостерігав за мною, обличчя його набрало вже не насмішкуватого, а поважного вигляду, я навіть помітив у його очах щось схоже на співчуття. Я не стримався, обняв його і заридав у нього на плечі, а він поплескував мене рукою по спині й казав:

— Ну, ну... не розпачайте так... це ж тільки між нами...

— Так, — шепотів я крізь сльози, — це тільки між нами. Я їй про це не розповім. І ви не розповідайте. Це її викінчить.

— Не буду, не буду, — потішав мене. — Заспокойтеся. Врешті-решт ви не зовсім рідні.

— І ви знали... знали... але не забрали її в Гетто...

Я нарешті відлип від нього і витер сльози.

— Ні, не забрав. Однією жидівочкою більше, однією менше — яка різниця. Не хотів вам завдавати болю. Все ж ви свою роботу виконували сумлінно. — Він спритно висмикнув з моїх рук папери і сховав до кишені. — Так буде безпечніше.

Раптом я щось згадав. Прізвище її батька.

— Чекайте, поет Маврицій Шимель, якого я зустрів у таборі, мабуть, зведений брат Меласі?

— Саме так.

— І що з ним?

— Епідемія. Між іншим, вона носила і йому пакунки. Ви про це не знали?

— Ні. Виходить, то був мій шваґер. У мене по ньому зосталася книжечка віршів і ґудзик.

Краух здивовано зиркнув на мене, потім похитав головою і зітхнув.

— Ви ідіот, Андреасе. Ми б уже були бозна-де. Перейшли б до американців, потім чкурнули до Аргентини й жили б собі, як у Бога за пазухою. Гроші є, що ще треба? — Він задер голову й провів поглядом літаки з червоними зорями. — А тепер будемо гнити в цій срані?

— Герхарде, а можна ми перейдемо нарешті на «ти»? Як справжні друзі. Адже ми злиті воєдино і приречені один на одного. Хочу тебе запевнити, що я викручуся з будь-якої ситуації. І викручувався досі доволі вдало. Тому в мене нема сумнівів у тому, що ми виживемо за будь-яких умов. Сам кажеш: гроші є, що ще треба? Святі слова.

— Тебе, дурню, хтось обов’язково видасть, що ти співпрацював із нами. Я пропоную утікати в ліс і перебиратися через гори поки не пізно.

— Еге ж, з валізами, повними золота. Заспокойся. А тепер я мушу випити. Негайно. Ходімо до хати.

Вітер котив вулицею жмутки паперу, десь нявчали безпритульні коти, й було жаско серед цих темних осліплених руїн. Я не мав жодного бажання йти до хати, мені хотілося розвіятися, а точніше побути на самоті. На Ринку ми розходилися в різні боки, Ліщинський сказав, що зазирне ще до редакції і чекатиме вдома з вечерею. Раптом я дещо пригадав.

— Стривайте, якщо ви не працювали на абвер, то чому переконували віддати їм «Шкоцьку книгу»?

— Бо я знав, що в Ірми безвартісна копія.

— Звідки?

— Її чоловік окрім того, що був математиком, розробляв для польської контррозвідки шифри. Я з ним був у постійному контакті.

— Навіть після того, як ви покинули Львів?

— Звісно. Через газету. — Він мав сумний і замислений вигляд, щось його гнітило і, здавалося, хотів ще щось мені повідомити, але не наважився. Потім додав: — Досі я вас стримував від поїздки до Берліну, а тепер мушу переконати негайно покинути Краків.

— А ви?

— Я теж зникну. Мабуть, завтра. — Він попорпався в кишені й вручив мені паспорт з моєю знимкою на ім’я Конрада Ренке, комівояжера. — З вашими паперами до своїх не доберетеся.

— О, дякую. Ви про все подбали заздалегідь.

— Така в мене робота. Ну, до вечора.

Я зайшов до першої-ліпшої кнайпи й випив спочатку гальбу пива, а потім цмулив вино. Що ж тепер? Треба дати знати Ірмі, щоб виїхала з батьками з Відня. Як це зробити? Телефон відпадає, телефоністки можуть фіксувати розмови. Телеграма й поготів, її можна було надавати лише німецькою мовою. Рвонути просто зараз до Відня не вийде — незабаром комендантська година. Але ж я не мушу розмовляти німецькою чи польською. Можна й львівським балаком. Ця ідея мені сподобалася. Я пішов на пошту і замовив розмову з Віднем. Коли нас з’єднали, я заторохтів:

— Сервус, біню. Ніц не байтлюй, іно цинькуй. Мус зі свойов фамулов виривати на соломку. Але бальоном і не бімбай [114] Бімбати — легковажити. . З Відня гебай. Лишиш цинк Святій Варварі, де вас никати. Йо?

Ірма миттєво налаштувалася на потрібну хвилю:

— Та йо. Шо ти фурт трайлюєш? Кляво, я всьо зкумала. Не куцайся. Цьом.

— Цьом.

Це все, що вона мала зрозуміти. На людській мові то мало означати: «Привіт, дівчинко. Нічого не говори, лише уважно слухай. Мусиш зі своєю родиною утікати на село. Але швидко і не легковаж. З Відня зникай. Лишиш звістку в церкві Святої Варвари, де вас шукати». Ірма: «Та що ти мелеш безперестанку. Добре, я все зрозуміла. Не бійся».