Юрій Винничук: Цензор снів

Але, якщо мене вистежують, на двірці з’являтися небезпечно. Я покинув колишню єврейську дільницю і вийшов до Вісли. В кінці вулиці стояло самотнє таксі, я швидко сторгувався за поїздку до Цєшина. Поки минали Краків, я чувся нервово, вдаючи, що милуюся містом, а насправді роззираючись на всі боки, і лише за містом заспокоївся. У Цєшині сів на потяг до Брна, у Брні заночував і вранці їхав віденським. Без нового паспорта я б далеко не заїхав, поліція ледь не на кожній зупинці перевіряла документи. У греко-католицькій церкві Святої Варвари я провідав отця Теофіла Горникевича [115] Горникевич Теофіл (1891 — 1969, Відень) — священик УГКЦ, капелан УГА, душпастир у церкві Святої Варвари до 1944 року. і отримав від нього записку від Ірми. Дружина з батьками виїхали в Угорщину, в село над Балатоном. Я подякував отцеві й хотів попрощатися, але він мене не відпустив і завів до монастирської їдальні та нагодував обідом. А за годину я вже сидів у будапештському потязі.

В селі над Балатоном ми дочекалися закінчення війни. Так завершилася моя епопея.

Владу у Львові остаточно перейняли рускі. Дехто з визволителів заходив до «Жоржа» і допитувався, на яких я підставах очолюю ресторан і готель. Я посилався на генерала Окунева і полковника Скворцова. Я подумав, що якраз пора відшукати Скворцова і замельдуватися, мовляв, ось я, на місці, чесно чекав омріяного визволення, боровся у підпіллі з ворогом. Я кілька днів ходив до приміщення НКВС, але, на жаль, ніхто нічого мені про полковника Скворцова розповісти не міг. Та я не відступав, бо знав — якщо його не знайду, мене чекатимуть клопоти. Так проминув тиждень, коли я нарешті побачив його, як він вилазить з авта. І то вже був не полковник, а цілий генерал з пузом. Він мене відразу упізнав, ухопив за комір і загарчав:

— Ах ти ж курва продажна! Куди пропав? Підсунув нам якогось ідіота і втік?

— Ідіота, кажете? Та мене за того ідіота націоналісти мало не вбили. Ось — погляньте, — і я заголив сорочку та показав шрам від кулі, що її дістав від сторожа.

Генерал мене потягнув з собою до кабінету. Сів за стіл і, грізно дивлячись мені в очі, запитав:

— Чому ви не ліквідували об’єкт?

— Ми ліквідували, ліквідували, — заторохтів я.

— Як ліквідували, чому ми про це нічого не знаємо?

— Ми його вбили перед самою війною. Так вийшло. Повідомити не було як, бо нашого аґента у Сяноку забрало гестапо. Гарний був чоловік. Бувало, ми й по чарці перехиляли.

— А чому не повернувся з завдання, га?

— Тут таке діло, товаришу... — я гарячково шукав соломинки й вирішив згадати ще про одного важливого свідка моєї самовідданої праці «на благо родіни». — Генерал Окунєв...

— До чого тут генерал Окунєв? Його вже нема.

— Як то нема?

— А так. Убили партизани. Націоналісти. В засідці.

— Яка шкода! Коли ж це сталося?

Приміщення, в якому містилися НКВС, гестапо, а потім КГБ

Він тицьнув мені газету, в якій повідомлялося про загибель генерала учора від рук бандерівців.

— Шкода, шкода, — сказав я. — Він би вам усе й пояснив. Я ж виконував його таємні доручення. Він наказав нам залишатися й далі у німців. Про ліквідацію об’єкта ми доповідали йому.

— Я нічого про це не чув.

— А коли ви його востаннє бачили?

— Та я взагалі його від початку війни не бачив. Ми були на різних фронтах.

Все складалося для мене чудово.

— Отже, генерал Окунєв доручив мені заявити себе фольксдойчем і вдавати, що я працюю на німців. А насправді я постачав йому всі відомості про пересування військ у наших околицях. Передавав підслухані розмови офіцерів і їхніх жінок, викрадав з їхніх портфелів секретні документи. Навіть організував ліквідацію однієї високопоставленої дами в нашому готелі. Та я наближав цю побєду, як міг.

Він дивився на мене виряченими очима. Йому не хотілося у це вірити, але що він міг протиставити? Але тут я добив його.

— Генерал Окунєв, з яким я, між іншим, бачився не далі як місяць тому, передав для вас подарунок.

— Що за подарунок?

— Не знаю. Принесу — побачите.

Він мене відпустив, а за дві години я повернувся і поклав перед його носом валізу, яку прихопив у Краухового ординарця. Потім подав йому ключика. Валізу я задля ефекту опечатав, приклавши пфеніга. Скворцов відчинив валізу так, аби я нічого не зміг побачити й розкрив рота. Та й чого б не роззявити — там було і золото, і срібне приладдя, і кілька пляшок із ромом. Я стояв, вдаючи, що мені й геть не цікаво, що у тій валізі.