Юрій Винничук - Цензор снів

Я завів Крауха на базу до знайомого директора, який частенько у нас обідав, і той підібрав йому кілька костюмів, сорочок та мештів. Його форма висіла у мене в шафі, і я час від часу вдягав її та ходив по хаті, вигукуючи щось німецькою, або ж командував Меласі, що вона має робити. Якось у такий час завітав Краух, а що був у своїй смугастій піжамі, то ми аж полягали від реготу. Щойно коли ми заспокоїлися, я помітив у нього під пахвою «Кобзар». Краух прийшов до мене, аби я розтлумачив йому окремі сторінки, акуратно закладені папірчиками. Збоку це виглядало так: «гестапівець» і «в’язень» концтабору читають «Кобзаря». З того часу він став нашим готельовим адміністратором. Бороду зголив, залишивши тільки тоненькі акуратні вусики, які зводили з розуму партійних дам. Правда, він брав їх не тільки вусиками, а ще й своїм шармом, військовою виправкою, манерою розмови, що підкуповувала своєю інтимністю. У кожної дами складалося таке враження, що розмовляє вона не з чужою людиною, а зі своїм давнім другом, а може, навіть родичем, і бажання припасти до грудей цього родича ставало непереможним. Краух дер їх, мов лис курей, заки їхні чоловіки виконували державної ваги завдання, а вони обдаровували його розмаїтими гостинцями, якими він ділився й зі мною, бо на дідька лисого йому придалося б стільки краваток, капелюхів, запинок, перснів, дерев’яних орлів і шкатулок, ба навіть туркменських килимів. Його кабінет небавом перетворився на склад, а стіл завжди був порожній і застелений капами, на які він клав партійні тілеса й задовольняв їх під торохтіння брехунця, вмикаючи на всю потужність, бо ті розпластані корови часто впадали в такий екстаз, що не контролювали себе і ревіли без пам’яті й стриму. Він признався, що декого з них мусив бити по писку, аби заткалися, але це їм тільки подобалося, і вони просили ще і ще, аж поки це не перетворилося на звичний ритуал, за який він, щоправда, вимагав окремих дарів.

Коло моїх високопоставлених знайомих росло. «Жорж», що став «Інтуристом», облюбувала партійна еліта, а також письменники й актори. Вони просто плавом пливли до Львова, заселялися в номери й гуділи в ресторації допізна. Я усім їм дуже подобався тим, що міг підтримати будь-яку розмову на мистецькі теми, сипав цитатами, мов з рукава, і загалом був веселим хлопакою. Краух теж не відставав і, добряче випивши, декламував «Чи чуєте, як липа шелестить?»

Якось зупинилася в нашому готелі відома актриса Фаїна Раневська — весела й компанійська дама, яка вечорами брала участь у галасливих бенкетах з письменниками, музикантами та акторами. Її ранки завжди були сповнені романтики, раз по раз хтось приносив букети квітів, шампанське, а вона тоді кликала мене і частувала. Широкої душі була людина. А як ми потоваришували? Після бурхливої бенкетової ночі, в якій я теж брав участь, вона прокинулася з болем голови й попросила ліків. Я, не довго думаючи й знаючи, що звечора вона пила шампанське, приніс їй той самий лік у відерці з льодом. Вона вибухнула щирим захопленням, обняла мене, духом перехилила перший келих, а тоді підвела до вікна і запитала:

— Пасматрітє, пажалуста, на етат дом напротів. Мне кажется ілі ета на самам деле? Там дєйствітєльна пішется «Дом єблі»? Ілі ета у меня с бадуна?

Я обняв її за могутню талію і сказав:

— Дорога Фаїночко! Там пишеться «Дім меблів». Просто літеру «м» затулив стовп.

Вона зітхнула.

— Как жаль. Всьо же і Львов єщьо не Європа. Ну, Андрюш, давай налівай.

Деякий клопіт завдав мені Левко. Він вліз у контакти з українським підпіллям, тепер він возив зайві продукти знову до лісу, але партизанам. Мені, курвий син, нічого не казав, а підключив до тої роботи ще й моїх батярів. Одне слово, вони попалися і опинилися в тюрмі. Я напружив усі свої зв’язки, заніс хабара Скворцову, і той нарешті змилосердився. Він обіцяв їх відпустити, але двоє мусять зостатися в заручниках і змити свою провину кров’ю. Тобто — виконати певне завдання. Хто це буде — нехай визначають самі. Я сказав Левкові, що оскільки він був заводіякою цього всього, нехай він і спокутує, а другого нехай виберуть сірниками. Ну, і випало на Сериля. А завдання виявилося таким. З чекістів та полонених партизанів формували загони, які мали вдавати упівців та тероризувати місцеве населення. їм видали вишиванки, всі вони були зношені, деякі в плямах крові. Левкова мала дірку якраз проти серця, але її видно не було, коли він вдягав зверху блюзку. Його весь час мучило, хто ж був убитий у цій вишиванці. Скворцов його заспокоїв: куля в те саме місце ніколи не потрапляє, так що від кулі в серце ти точно не загинеш. Десь із рік вони гайсали по Волині, палячи села й убиваючи невинних людей, доки їх нарешті не відпустили. Левко повернувся до роботи в ресторані, був похмурий і замкнений в собі. А Сериль за місяць повісився.