Юрій Винничук - Цензор снів

Вже за Незалежності, коли ми з Краухом сиділи у сквері навпроти Оперного і грали на лавочці в шахи, біля нас зупинився літній чоловік. Худий і високий з пишною сивою шевелюрою. Він стояв і мовчки нібито стежив за грою. Я кілька разів зизом зиркнув на нього, і щоразу відчував незрозумілий тремт, когось він мені нагадував, але кого? На відміну від інших роззяв, він ані словом не коментував наших ходів, не виявляв емоцій, і це дещо напружувало, нервувало, вибивало мене з колії, я не міг зосередитися на грі, бо в цей час у моїй голові ряхтіли обличчя мого минулого, безліч облич, а я плутався в них, губився і відчував прикру безпорадність. Врешті я програв Крауху партію, хоча мав доволі виграшні позиції. Коли ж ми завершили і встали з лавочки, поступаючись місцем наступним грачам, незнайомець підійшов ближче і тихо промовив:

— Кого я бачу! Андреас Поппель і гер Краух! Яка зустріч!

Мені здалося, що земля під ногами заколихалася, я зловився за Крауха і протер очі. І тут ми обоє упізнали його — то був сам Стефан Шуберт. Перший порив був — обняти, як давнього знайомого, але погляд його був холодним, руки сховані в кишенях плаща, і це нас стримало. Однак від запрошення до «Жоржа» він не відмовився. Ми зайняли столик, замовили коньяку й почали розпитувати,.якою була його доля. По війні вони з Ірмою оселилися у Відні, Стефан працював у родинному деревообробному бізнесі Ґредлів, має двох дітей. Ірма викладала в університеті. Зараз обоє на пенсії, часто мандрують. Проїхалися по місцях своєї молодості — провідали Ґданськ, Сопот, Оттаву, Лемнос... Ми розповіли йому, яким чином Краух не втік на Батьківщину, і він довго сміявся. Потім запитав у Крауха:

— Скажіть, а ви ж знали, що мене збиралися в Берліні ліквідувати?

Краух забожився на чім світ, що й гадки не мав. І був дуже здивований, коли довідався про смерть другого летуна та Мурнау.

— А що з тим лемноським золотом? — поцікавився Краух.

— Його конфіскували англійці.

— Он як. За вашою інформацією?

— Звичайно.

— Гм... а я про нього не раз думав. Ми ж збирали його для тихого мирного життя в Аргентині.

— Ви, гер Краух, ніколи б ним не скористалися. Вам дуже пофортунило, що зосталися тут. Вас інтенсивно розшукували спочатку свої, щоб знищити, як Мурнау. А потім уже совета, щоб доставити на Нюрнберзький трибунал.

— Не може бути! — він раптом сполошився. — Я не заслужив! Я лише виконував команди.

— Майже всі, кого було страчено, казали те саме. В матеріалах трибуналу ваше ім’я згадується не раз, але без жодної конкретики. Вам не інкримінували участі в Голокості. Тут ваші заслуги не були зафіксовані. Взагалі жодних доказів і свідків не було, що ви причетні до переселення євреїв у Гетто. Мабуть, скромний кримінальдиректор гестапо відбувся б лише тюрмою.

Краух нахмурився. Виходить, що я врятував його від неволі, а може, й від смерті за ґратами, натомість подарувавши цікаве, сповнене безлічі задоволень життя! За це гріх було не випити. Ми випили, і Краух запитав у Стефана:

— Ви ж не збираєтеся мене видати?

— Навіть якби зібрався, вас уже не засудять. Ваші колеги, збираючись вас ліквідувати, добряче все підчистили. Ви мали взагалі щезнути, мовби вас і не було. Можете спокійно доживати свою старість, гер Краух. За давністю літ вам загрожувала б хіба депортація до Німеччини.

— А знаєте, Стефане, — випалив я, набравшись хоробрості, — я мав завдання від НКВС ліквідувати вас.

— Мене? — здивувався він.

— Саме так. Ми стежили за вами спочатку в Сяноку, потім у Кракові. Ви були, можна сказати, у нас на мушці. Пам’ятаєте свою зустріч з Ліщинським над Віслою? Я наставив на вас револьвер, навіть націлився, хоч ви й ходили туди й сюди. Але не вистрілив.

— І що ж вам завадило?

— Гуманність, Стефане. Вроджена гуманність. Я не бажав вашої смерті. Ви були мені симпатичною людиною. Загадковою, таємничою і манливою. Я хотів вас розгадати, але не вбити. А по війні я доповів про вашу ліквідацію.

Він здивовано зиркнув на мене, і його образ починав поволі розпливатися, розчинятися в мерехтливому просторі ресторації, і доки він остаточно не зник, я ще бачив його очі, які продовжували дивитися на мене, а чи була у тих очах ненависть, я збагнути не міг.

«Якось Цензор узяв нас із паном Гером під руки й повів у глиб парку, в кронах дерев співали райські птахи, в траві метлялись метелики, світ яскрів для нас усіма своїми барвами. «Ви навіть не уявляєте, які я бачу сни, вони неймовірні, хоча я не зовсім точно висловився, — сказав Цензор. — Це сни не мої, це сни снів, сни безлічі людей, що жили у мій час, і я їх бачу, хоча самих людей уже давно нема. Іноді я й не хочу їх бачити, а проте вони сняться і складаються у химерні візії, супроводжувані різними звуками. Звуки звуків і звуків звуки, звуки барв і барви звуків, звуки смаків і смаки звуків, звуки запахів і запахи звуків — усе це існує у вічності й не стирається, не тане, не розсипається, а є довкола нас, іно треба це упіймати, схопити за хвіст. І якщо я це роблю у сні, тобто хапаю, то вранці воно зберігається у моїй пам’яті досить надійно, я можу переповісти сон дуже близько до змісту, так, як він мені наснився, і з тією самою розповіддю, яка його супроводжувала, і з тими самими голосами, інтонаціями й павзами».