Юрій Винничук - Цензор снів

По смерті Сталіна я спробував довідатися про долю моєї мами, це було не просто, але Скворцов допоміг, і незабаром я з подивом довідався, що маму звільнили, й вона повернулася додому. До якого дому? До мене вона не зголошувалася. Але в міліції я дізнався адресу, за якою вона прописалася. Я негайно поїхав туди. Жила вона в Жовкві, у старій запалій у землю хаті. Мені відчинила літня жінка, не схожа на маму, а коли я запитав, чи тут живе пані Аглая, вона сполошилася і потягнула мене всередину.

— Вашої мами нема, — сказала вона. — Та Аглая, яка повернулася з Казахстану, не була вашою матір’ю. Вона була моєю дочкою. їх везли в одному вагоні. Ваша мама дорогою померла. Зазвичай, мерців викидали з потяга, навіть не зупиняючись. Моя донька була в ОУН, її засудили на 25 літ. А ваша мама — виселенка на час війни. Тому, коли конвойний пізніше записував покійників, моя донька назвала йому своє прізвище, а відтак перейняла прізвище вашої мами.

— І де вона зараз?

— Вона ж видавала себе за німкеню. їй вдалося виїхати до Німеччини. Тепер вона там. У Казахстані було чимало виселених німців, вона від них навчилася німецької, а за одного навіть вийшла заміж.

— Вас не збирається забрати?

— А хто я для неї? За документами чужа людина. Ніхто мене не випустить. Зате ви могли б. Дати вам її адресу?

Я похитав головою.

Мелася моя не працювала ніде, бо й потреби такої не було, я забезпечував її усім. Краух одружився з однією з сестер Колібрі, жили вони й далі утрьох, і кожна з них час від часу когось родила, так що назбиралося у нього четверо синів і шестеро доньок. А я допрацював у «Інтуристі» аж до 1974-го року, навіть ставши кандидатом у члени КПРС.

Скворцова забрали до Москви, але він не забув про мене. Новий начальник КГБ особисто завітав до ресторану, я пригостив його обідом, і він запитав, чи не хотілося б мені інтелектуальнішої праці, а саме — стати обллітом, бо начувся він про мої мистецькі зацікавлення. Спочатку я не второпав, що то таке той облліт, а він пояснив, що так тепер називається цензор — голова управління у справах літератури й видавництв при львівському облвиконкомі. Він, каже, радився з деякими письменниками, а ті воднодуш рекомендували мене, як людину начитану й пильну. Платня в мене буде більша, ніж досі я мав, продукти я зможу купувати у спецкрамниці, а харчуватися в «Інтуристі» безкоштовно. І тут таки вручив мені партійну книжечку — я став комуністом. Але не забув я і про Крауха та замовив за нього слівце, щоб і його прийняли кандидатом у члени КПРС. Він спочатку комизився, бо, мовляв, він уже є членом Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei, і не може зраджувати її, його членський квиток надійно схований у підвалі. Але я пояснив, що тут жодної зради нема, бо обидві партії робітничі, між ними так багато спільного, що насправді це дві сестри, і він скорився.

Мені шкода було розлучатися з рідним рестораном і готелем, але місце моєї праці було геть недалеко — всього лиш на Підвальній у старій камениці, лівий бік якої виходив на Валову. Зрештою, мене завжди тягнуло до літератури. Натомість директором готелю став мій любий Краух, найрідніша для мене людина. Вечорами ми не раз сиділи за пляшечкою та гомоніли, пригадуючи минулі дні.

— Інколи я роздумую про те, як жив, що робив, — звірявся він мені, — я заглиблювався в себе, щоб оцінити наскільки я відповідальний за будь-яке насильство, яке чинили ми та, зрештою, і я особисто. І доходжу висновку, що в роздратуванні, яке виладовується в акцію насильства, людина реалізує свою приналежність до світу людей, мовби сама себе створює. Це повинно бути, звичайно, насильство справедливе, спрямоване проти того, хто пригнічує, бо тоді вбивство ворога є чимось морально справедливим і означає подвійну вигоду: убитий стає мертвою людиною, а вбивця — людиною вільною.

— Саме так я й подумав, коли вистрелив у твого ординарця, — сказав я.

— А я от нікого не вбивав. Жодної людини. Але завдяки мені все ж та хтось гинув. Отже, можна визнати, що й ми вбивали. А при цьому ставали вільнішими. Ми вивільняли свій уярмлений дух. Недавно я прочитав у Сартра: «насильство, мов лук Ахілла, лікує рани, які завдає». Ми лікували свої рани, як уміли.

— І це наша маленька таємниця.

— Так. Приємно розділяти таємницю з кимось, у кому переконаний, що не зрадить тебе.

На пенсію ми обоє не квапилися, працювали, поки працюється. Я отримував справжню насолоду, проникаючи в тексти, від мене залежала доля будь-якого письменника, бо я читав не тільки те, що бігло перед моїми очима рівненькими рядочками, а й те, що ховалося поміж рядків, я тримав у пам’ятні безліч імен, слів і виразів, які нізащо не повинні були просочитися в друкований твір, я стояв на варті слів. Авжеж, вартовий слів — так я мав би себе називати. Але не забував і про свою колекцію ґудзиків, тепер вона поповнювалася ґудзиками письменників, чутка про таку мою пристрасть небавом поширилася, і письменники самі відривали перед моїми очима ґудзики на своїх маринарках та сорочках, даруючи мені їх від щирого серця. З письменницями було по-різному, одні дарували ґудзика від блюзки, інші від бюстгальтера, а ще інші дарували себе, благаючи не краяти надто жорстоко їхні примітивні віршики про мамині руки, батьківський поріг, рушники вишивані, калину, малину. Я читав усе це віршоване сміття і мене брала оскома. Кожна збірка віршів починалася з «паротяга», який волік за собою усю решту мотлоху. «Паротягами» називалися вірші про Леніна, партію, велику вітчизняну війну і т. д. «Я йду до Леніна», — писала одна сотня поетів, «ми йдемо до Леніна», — базґрала друга сотня поетів, «я з Леніном звіряю кожен крок», — шкрябала третя сотня поетів, «несу я Леніну свої думки», — квацяла четверта сотня поетів... Хотілося вити. Хотілося всіх цих поетів запакувати в концтабір, виморити голодом і поховати у братській могилі разом з їхніми поетичними збірками. Але я знав, що вони, як таргани, ніколи не переведуться.