Юрій Винничук - Цензор снів

Маючи такі добрі знайомства у колах вищого офіцерства, я чувся, мов риба у воді, не забуваючи віддячувати їм за їхню приязнь. Наш свинарник відчутно розширився, виробництво вудженого м’ясива розвивалося, і усі генерали й полковники, які зі мною товаришували, отримували час від часу наші смачнючі вироби, запах яких забивав дух і надихав на нові звершення.

Тижнів два після того, як я довідався, що Ружанська моя сестра, я уникав її, але згодом змирився з цим фактом і вирішив про нього просто забути. Зрештою, я й раніше відчував до своєї, колись іще уявної, сестри невтолимий потяг, а тепер, коли вона матеріалізувалася, я просто не міг від неї одвернутися, я приречений був її кохати. Щоб у всьому остаточно переконатися, я поїхав до Дрогобича провідати тету, забрав у неї пакунок з золотом, а вона пригадала собі прізвище Меласиної мами. Все збігалося. Крауха я поселив у сестер Колібрі, наказавши їм учити його української мови та бодай аби трохи пашталакав по-рускі. Перед тим я зібрав у себе вдома подружжя Помазан, сестер Колібрі й Левка та запитав у них, що вони думають про пана Крауха. Ніхто з них не сказав про нього лихого слова.

— А скажіть мені, якщо б так сталося, що він попрохав би у вас притулку, ви б йому відмовили чи прихистили?

— Та йой, пане Андзю, — завуркотіла пані Помазан, — та я би його з дорогою душею прийняла. Та ж то наш найщиріший друг. Ми від нього бачили іно саме добро. Ну, не?

Усі закивали головами.

— Що ж, — продовжив я. — То маєте честь знову бачитися з паном Краухом.

Я прочинив двері й він увійшов до покою своєю рішучою гоноровою ходою. Усі так і ахнули. З тих пір Краух вдавав контуженого родича сестер Колібрі, який втратив мову. Аби його ніхто на нашій вулиці не впізнав, запустив собі вуса й бороду і почепив чорні окуляри. Він любив поратися в саду, стругати з дерева різні забавки й незабаром став улюбленцем довколишньої дітвори. А то якось, випорпавши у моїй книгозбірні енциклопедію рослинного світу, захопився так, що почав збирати в лугах трави і квіти, сушити й укладати гербарій. Я роздобув для нього документи й сам же й вибрав для нього нове ім’я та прізвище: Григорій Кравчик. Так усі його й кликали: «Грицю». Але коли ми з ним були самі, я його кликав Гером, скорочено від Герхарда, бо так мені подобалося більше. Він виявив неабиякі здібності й дуже швидко навчався. Тоді я запропонував йому працювати в готелі у пральні. Він був обурений до глибини душі.

— Друже Гере, — пояснив я, — взяти тебе на роботу до ресторації не можу, бо там тебе відразу упізнають. Пралі тебе не бачили ніколи, я доручу тобі прасування постелі. Це спокійна, монотонна робота, під час якої зможеш мріяти про небесні міґдалки. Але мусиш і далі вдавати німого, ніхто не повинен чути твоєї німецької.

— Я вимагаю кращої їжі. Ти загріб усі мої заощадження, а сестри годують мене самою бульбою.

— Спокійно. Я харчуюся не краще. Чи ти хочеш, аби я пішов продавати золото, мене схопили, а відтак і тебе? Усе треба робити без поспіху.

Він змирився. В ролі прасувальника він проявив себе з найкращого боку, пралі ним були захоплені, їх розчулювало, як він рівненько й акуратно складав усе, що попрасував. Я підозрюю, що він декого з них ще й грав, але цього я не міг би поставити йому у провину, він живий чоловік, і якщо йому замало було сестер Колібрі, чого б не погецкати ще й на тих цицькатих широкоформатних пралях?

Я не був скотиною і віддав йому його валізу з усім добром, аби він знав, що майбутнє його забезпечене. А тим часом війна закінчилася, наша вулиця почала порожніти — поляки виїжджали, українці тікали, на їхнє місце прибував пролетаріат зі Сходу. Виїхав і наш старий адміністратор, кельнери, покоївки, кухарки, касієрка Ванда, всі німці й поляки. З колишнього персоналу, хто знав пана Крауха, не зосталося нікого, окрім тих, перед ким я відкрив його таємницю. Настала пора коли він міг вийти з підпілля. Ба більше — заговорити. Я проекзаменував його на знання української і зостався цілковито задоволеним, він розмовляв майже без акценту, дещо відставав з російською, але тут я не наполягав, бо це було нормально для будь-якого галичанина.

Життя у місті швидко мінялося. Совєтська номенклатура напливала й напливала, старі польські, українські й німецькі вивіски оперативно міняли на російські, з’явилися досі не знані слова «продтовари», «бакалія», «булочна», «гастроном», «перукарня», «кафе», «столова», «чайна», де було все, окрім чаю. Дещо з цих назв вигулькнуло ще за перших совєтів, а більшість все ж була надбанням новішого часу.