Юрій Винничук - Цензор снів

Не думаю, що телефоністка, яка нас з’єднувала, щось второпала. Відтак я пішов до Ліщинського. Вже сутеніло, я йшов швидким кроком, вулиці швидко порожніли. Біля будинку, в якому винаймав помешкання Ліщинський, я роззирнувся. Вулиця була безлюдною, лише в самому її кінці блимнули задні вогні авта, яке від’їжджало, і згасли. Я піднявся сходами нагору і постукав у двері. Ніхто не відгукнувся. Я натиснув клямку, двері легко відчинилися. В помешканні панувала темрява. Світити в такий час було заборонено. Я вийняв ліхтарик, з яким не розлучався, і ковзнув променем по кухні. На столі стояло вино й начиння наготоване для вечері, а в повітрі висів запах печені й ще мало вловимий, але не відомий для мене запах — либонь, цигарок, яких Ліщинський не курив. До його цигарок я вже звик. Я гукнув його, але не почув жодного звуку. Дивно. Кудись вийшов? Може, хтось до нього прийшов? Щось мене у цьому всьому стривожило, я пройшов далі — в сусідній кімнаті, яка правила за його кабінет, усе було перекинуте догори дригом, шухляди висунуті й висипані на підлогу, але коли я зазирнув до лазнички, побачив його. Він лежав у ванні, і кров сочилася її дном. Мав розбиту голову. Але це ще не все: долоні його теж були розтрощені. На підлозі лежав скривавлений молоток. Почерк був відомий. Діяли обережно, тому не стріляли, щоб не зчиняти переполоху. Що він їм сказав? Чи міг він видати Хому?

Я наблизився до вікна. Вулиця й далі була пустельною і темною, але я не міг покинути цього помешкання до шостої ранку. Що було робити? Залишатися тут теж було небезпечно. Якщо вони не влаштували на мене засідки тут, отже він спрямував їх деінде. Куди? Коли вони зрозуміють, що їх одурено, повернуться, бо де, як не тут, можна мене вистежити? Часом виднілися на темній вулиці тіні, хтось навіть у комендантський час намагався дістатися дому, припадаючи до стін. Патрулів не було видно. Місто поринуло в ніч. Я не знав, що маю робити. Єдине, що чітко розумів — треба якомога швидше звідси чкуряти. Я знову підійшов до вікна, розчахнув його і визирнув. Цього разу на протилежному кінці вулиці з’явилося авто. Я не мав жодних сумнівів, куди воно їде, й притьма кинувся з помешкання на сходи, присвічуючи собі ліхтариком, піднявся на саму гору і намацав двері горища. Вони були замкнені. Я натиснув плечем, двері піддалися, з другого боку я їх підпер ящиками, в яких були поскладані важкі кахлі від грубки. На горищі панував запах свіжовипраної білизни, на шнурах висіли простирадла. Я пробрався поміж ними, намацуючи ліхтариком люк у дахівці, і він був, але на замку. Я підібрав з підлоги рурку і вибив замок, тоді відчинив люк і виліз на дах. Він не був надто стрімким, а моєю метою була камениця в самому кінці кварталу, де мусив бути теж люк у даху. Я вихилився з даху і побачив, що авто зупинилося біля брами Ліщинського. Отже, вони вже там. Я рушив дахом, ступаючи так, аби не зчиняти галасу, де було можливо, ставав на стики, але треба було бути обережним, щоб не нарватися на дроти, не вмикаючи ліхтарик. Діставшись крайнього даху я швидко знайшов люк, але й він був замкнений, відчинявся всередину. Я роззувся, щоб не робити гуркоту, і став бити по ньому ногами. Люк не піддавався. Проте я продовжував по ньому лупити, аж поки не з’явилася невелика щілина, крізь яку я просунув пальці й намацав залізний засув. Люк не був замкненим на колодку. Я витяг складаний ножик і став лезом штовхати засув. Він зрушив з місця, хоч і дуже повільно. Я налягав, лезо зламалося, але я не відступав, аж доки люк сам не опав. Вдалині на даху я помітив рух. Я взувся, миттю зіскочив на діл, затягнув засув на місце і побіг до дверей. їх теж довелося вибивати, пролунав тріск, а за хвилю я летів сходами вниз, перестрибуючи через кілька сходинок. Десь траснули двері, хтось вийшов на сходову клітку, щось буркнув, я вилетів у браму, а з неї на вулицю і щодуху побіг уздовж будинку, скрутив за ріг і біг далі. Я не мав уявлення, де мені сховатися, знав лише, що мушу зникнути з цієї дільниці, відбігти якнайдалі, та так, щоб не потрапити в руки патрулю. Раптом подумалося, що патруль для мене може бути не таким небезпечним, як ті убивці. Якщо патруль затримає підхмеленого німецького офіцера, не така вже й рідкісна для них пригода. І тоді я побіг з усіх сил, не припадаючи до стін. Раптом з-за рогу вистрілив сніп світла, я зупинився, важко дихаючи й думаючи, куди тепер бігти. Авто виїхало мені навперейми, аз нього пролунала команда: «Halt!» З вікна стирчала цівка автомата. То було військове авто, мене покликали підійти ближче. Я підійшов, злегка хитаючись і назвав себе. Вони попросили папери, я показав. Після того мене ввічливо запросили до авта. Залізний хрест у мене на грудях викликав у них повагу. Дорогою розпитали, чому я швендяю так пізно. Я сказав, що їду до Берліна і показав їм спрямування, у Кракові я, мовляв, пішов з друзями до кнайпи й потім заблукав. Спитали, куди мене завезти. Я сказав, що зупинився в готелі біля Казімєжа, але забув назву, вони підвезли мене до готелю, в якому, на їхню думку, я міг зупинитися, і ми розпрощалися. Я натиснув дзвінок на дверях, упівока стежачи за патрулем, який сумлінно чекав. Двері відчинилися, я прослизнув усередину і запитав, чи є вільна кімната. Як я й сподівався, вільних кімнат не було. Я попрощався і вийшов на вулицю. Патруль від’їхав. А я помчав безлюдним Казімєжом до Осипа Хоми, щоб повідомити про смерть Ліщинського. Але там я нікого не застав, жодної живої душі ані в помешканні, ані в сховку під підлогою. Усе виглядало так, ніби тут віддавна ніхто не бував. Отже вони втекли, бо якби тут побувала поліція, цього б не вдалося приховати. Я піднявся нагору і зачаївся на стриху. Більше швендяти вулицями я не ризикував. Вранці я спустився знову до помешкання, в якому зустрів Осипа, відшукав старі лахи й перевдягнувся. У військовій формі без документа, що засвідчував би моє спрямування на Відень, я б до потяга не потрапив. Я залишив собі тільки чоботи, але спустив поверх них штанки. Залізного хреста я сховав за халяву — як-не-як пам’ятка. Усі військові документи я спалив у грубці.