Юрій Винничук - Цензор снів

Ірма належала до жінок, яких можна було для себе відкривати щодня. Ми ніколи з нею не сварилися, але сперечалися часто, і я в тих словесних змаганнях завше програвав, бо її реакція на будь-яку мою репліку була миттєва і влучна, тоді як я переважно гальмував. Доволі цікавий стан після того, як кохана чимось дорікнула, і я змовчав, а наступного дня уже маю неймовірно влучну відповідь. І ось я її подумки формулюю, потім репетую у кабінеті, врешті з’являюся перед її ясні очі й виголошую з поставою Цицерона. Але мене чекають її невинні ясні очі: «Е-е... Ти про що?»

Готель став моїм. Я — готеляр. Пан готеляр. Тепер у мене під рукою не тільки кельнери й кухарі, а ще й ціла зграя покоївок. Я негайно покликав адміністратора готелю, то був поважний пан років за шістдесят зі старою ще виправкою, що ходив так, мовби проковтнув жердину. Він був австріяком і називався Якоб Кляйн. За совєтів він утік до німців, а відтак повернувся. Я поцікавився, де зараз директор. Директора не було. На світанку за ним прийшли з гестапо і кудись забрали. Я повідомив, що тепер я директор і хотів би оглянути готель і свій кабінет, але адміністратор покрутив головою. Ні, так не можна, пан директор може ще повернутися, а в мене, мовляв, нема жодних підтверджень, що став директором. Ага, добре, я це запам’ятаю. Я зиркнув на нього гострим поглядом і пішов у справах. По обіді папери, які підтверджували мою нову посаду, були в мене. Я помахав ними перед очима адміністратора і сказав, що надалі йому варто бути обережнішим у своїх ваганнях, бо це ще невідомо чим може закінчитися. Він кивнув, потупивши очі. Тоді я сказав, аби провів мене всіма приміщеннями. Я хотів сказати «моїми володіннями», але пошкодував його і не став морально добивати.

У готелі було 93 покої, з яких 32 — апартаменти з лазничками, впорядкованими на найсучаснішому рівні. Всі номери були з холодною і гарячою водою, центральним опаленням, телефоном і світлосигналами. Коли я попросив цінника, адміністратор сказав, що ціни поки що не стабільні, й ми змушені орієнтуватися за цінами довоєнними, відповідно їх коригуючи. Він подав мені старий цінник. «Покій одноліжковий коштує від 6 золотих за добу, покій дволіжковий — від 12 золотих, — писалося там. — Ціна покою з ванною — 13 золотих, дволіжкового з ванною — 24 золотих. У готелі є першорядний ресторан і вишукана каварня, в мармуровій залі щовечора концерт сальонової оркестри».

Під час прогулянки готелем я зауважив, що нема тут кімнати №13. Те, що у Львові не було будинків №13, було для мене звичною річчю, але щоб у готелі? Пан Якоб пояснив, що так є не тільки в нашому готелі, але й у всіх інших готелях, бо гості навідріз відмовляються у таких покоях селитися. Тому їх тримати невигідно.

— Хоча, — тут він стишив голос, — трапляється, що покій №13 таки з’являється?

— А то ж як? — не зрозумів я.

— А так, що бували випадки, коли хтось у покою №11 або №15 міг чути звуки за стіною — то міг бути тихий жіночий плач, могло бути човгання ніг, хтось гейби пересовував меблі. Коли ж гість піднімався з ліжка і виходив у коридор, то бачив, що звуки долинають з кімнати №13. Жодні стукання в двері й прохання не галасувати не допомагали. Але коли гість будив готеляра і повертався з ним на місце події, кімната №13 зникала безслідно.

Пізніше, коли між нами уже не панувала напруженість, він розповів мені, що був свідком того, як до «Жоржа» надвечір 13-го червня 1905 року прибув сам шах Ірану Мозаффер-ед-Дін. Пан Кляйн тоді працював кельнером, і візит шаха залишився в його пам’яті одним з найяскравіших.

Надвечір 13-го червня 1905 року прибув сам шах Ірану Мозаффер-ед-Дін

— І що ви си гадаєте? — запитував він мене. — Чим найбільше ласував шах? Нігди не вгадаєте. Бо квашеними огірками. В Ірані їх нема. Я детально пригадую меню святкового обіду. На стіл подали крупник [110] Крупник — м’ясна зупа з ячмінною крупою або просом. , лосося у майонезі, яйця «vive le roi», зрази телячі по-паризьки, курчата по-віденськи, мізерію [111] Мізерія — салат з огірків. , каляфйори [112] Каляфйори — цвітна капуста, , суфле з абрикосів, фрукти в тісті й узвар зі свіжих полуниць. А коли біля дев’ятої вечора шах вийшов на балькон, юрба, що зібралася на майдані, привітала його радісними окликами. Шах у відповідь помахав рукою. Народу перед готелем зібралося стільки, що поліція кінна і піша не могла з ним ізвладати, і щойно після півночі нарешті відітхнула, коли тлум розійшовся. Лише перед брамою готелю залишилась варта.