Юрій Винничук - Цензор снів

Мої якраз уже все заладували в автобуси й чекали на мене. Я попросив пані Помазан запакувати мені рештки паштету, потім дав його аскару разом з пляшкою горілки.

— Горілка вам, а оце занесіть тому бідоласі.

Він стенув плечима, мабуть, продовжуючи дивуватися і, сховавши горілку під куртку, пішов до «Уганди». В мені боролися співчуття до Ружанського і любов до Меласі. Авжеж, я його сюди запроторив, але він би й так тут рано чи пізно опинився, та ще й не сам, а з нею, бо це лише завдяки мені вона не тут, не гарує на фабриці, не їдять її воші, й не пропадає вона з голоду. Фактично він би мені міг бути вдячний, якби, скажімо, довідався правду, кожен нормальний чоловік був би вдячний, бо ніхто не хоче горя своїм близьким. Хоча він може мати мене й за потвору, але хіба потвора не здатна кохати?

Співчуття до чужої недолі ніколи не було мені чужим, я справді співчував багатьом нещасним, але я нічим не міг їм допомогти, як і тоді, коли стрільці помирали на тиф чи від ран, а я дивився, як вони помирають і думав, чим можу скрасити їхні останні хвилини. Але я був тоді дитиною і від мене мало що залежало, я лише робив на своєму обличчі добру погідну міну, яка б відволікала їх від сумних думок. Аби вони теж відчули таке ж умиротворення, яке панувало наді мною, і не занепадали духом, я їм казав, що Бог є, і він чекає на них. Правда, мені здається, що це їм не дуже подобалося, бо вони до останку думали, що виживуть.

— Що ви там побачили? — запитав мене тихо пан Помазан, коли ми вже їхали в автобусі.

— Чистець, — відказав я, — в якому очищаються душі на шляху до Господа.

Він подивився на мене з недовірою і похитав головою. Дорогою я думав, а що було б, якби я розповів Меласі про її чоловіка та передав той медальйон? Нова трагедія? Вона уже заспокоїлася, змирилася зі своєю долею і жила своїм звичним життям — лежала то в садку, то в хаті на канапі й читала свої кримінали. А я ж і подбав, щоб вони у неї ніколи не переводилися, бо перевіз цілу бібліотеку від якогось професора, що його німці застрелили на Вулецьких пагорбах. Там, звісно, були не лише кримінали, а багато й мудрих книжок, які я взявся читати, коли мав вільний час. Я читав філософські трактати, вгризаючись у кожне слово і намагаючись дошолопати, чим є сенс життя і ким є людина, і чи можна виправдати смертю однієї людини життя другої. А потім жити життям тієї померлої чи страченої людини, переймаючи після неї все, навіть калісони, а відтак і звички, які його дружина час від часу зраджувала, або навіть ловлячи на собі його ім’я, яке вона механічно вживала, звертаючись до мене. І весь цей час він ще жив, лупав камінь, ковтав пилюку, губив зуби і здоров’я, переховував медальйон, за який би його розстріляли на місці. То він таки не ледарював? Як і весь той барак? Дивно. Чому вони не втекли, коли надходили німці? На це була часткова відповідь. Мені розповідали, що геть усі вагони були забиті рускими і їхніми родинами, забиті награбованими меблями, посудом, лахами, постіллю — вони все це вивозили на «родіну», а євреям уже не вистачало місця, а щоб ті не панікували, їх заспокоювали й переконували, що нічого їм не загрожує.

Однак у цьому всьому моєї вини нема. Чому я повинен про це все думати? Все, що відбувалося довкола мене, відбулося б і так, усі смерті, всі трагедії, все це нікуди б не ділося. Не має значення, ким ти є і на якому боці, бо ти мурашка, ти мусиш пристосовуватися до того рельєфу, серед якого опинився. Мусиш зливатися з ним, не виділятися, і тоді, можливо, тобі пофортунить — ти виживеш.

Краух мене лякав і водночас притягував, мені хотілося бути ближчим до нього, заслужити місце біля нього, і, здавалося, я не зле упорався, а однак між нами була значна відстань, він був елітою, а я недоробленим німцем, який ніколи себе раніше німцем не почував, і щойно тепер відчув, як росте всередині гордість за причетність до цього великого народу. Мені хотілося Крауху говорити компліменти, казати йому щось приємне, тиснути йому руку, а то й, обнявшись, як два камаради, прогулюватися вулицями, не минаючи жодної кнайпи. Бажання говорити людям приємні речі жило в мені завжди, я міг кому-небудь, хто виглядав насправді погано, казати, що він чудово виглядає, похвалити його одяг, чи усмішку, а якщо усмішку, то вже й зуби. Зуби в Крауха були великі й хижі, і коли він усміхався, це був усміх вдоволеного собою жеребця, здавалося, що він ось-ось заірже і вдарить копитом. Я прочитав у одного філософа, що той якось вирішив з’ясувати, до якої межі можна лестити людині, не вселяючи їй відрази. Він піддав випробуванню три дуже поважні особи: Спочатку він їх уважно вислухав, що само по собі дуже приємно, потім щось перепитав, демонструючи цим, як сильно він перейнявся їхніми розповідями, і нарешті висловив своє захоплення проникливістю і всеохопністю їхньої думки, зауваживши, що йому не раз траплялося чути розмови на ці та інші теми, але щойно зараз він почув усю ваготу і ґрунтовність теорії, таку вражаючу глибину поглядів, таке проникливе розуміння людей, про яке раніше й не міг навіть здогадуватися. Звичайно, ці похвали припали всім дуже до смаку, але він на цьому не зупинився, він продовжував хвалити, й щодалі він підносив рівень своїх похвал, то більше задоволення демонстрував його співрозмовник. Ба більше — підлесник і сам отримав компліменти, на які не сподівався, і які навіть попервах зневажив, але згодом відчув, що вони таки відшукали затишний притулок у глибині його серця. Словом, завдяки тому, що протягом одного вечора він тричі виступив у ролі безсоромного підлесника, він придбав трьох друзів, трьох справжніх і вірних друзів, які про нього завжди пам’ятали і зробили тисячу послуг, про які він навіть не просив. Чи не міг би і я у своїх стосунках з Краухом возвеличувати його на кожному кроці, підносити його і тягнутися й самому до його рівня, як тягнеться стебло квасолі по тичині, а врешті-решт переростає і саму тичину... Та що там — мені хотілося бути ним, мужнім войовником, який вершить долі людей, носити його уніформу, поскрипувати хромовими чоботами або погойдуватися з носака на обцас та постукувати стейком по нозі. Якби Краух був жінкою, я б кохав його, я б тулився до нього й упокорювався б від самого лише його погляду, я б дозволяв себе шмагати нагайкою, але він чоловік, і мій дивний потяг міг би потрактувати негативно. Я й так переживав, чи він не сприйме з відразою мої спроби затримати на зайву секунду його пухку руку у своїй, коли ми вітаємося, це ледь помітна секунда чи й дві, але щоразу для мене вона особлива, моя рука відразу починає пітніти, і тоді я відпускаю його руку, щоб не довелося йому витирати її хустинкою.