— І чи то справедливо, пане Попель, що ми мусимо закушувати тими обтинками, а тіво жеруть всьо найліпше?
— Нічого, після бенкету нам ще багато чого смачного залишиться, — потішив я його. — Вони си підуть, а ми всі разом, як одна родина, сядемо за той великий стіл і з’їмо, що Бог послав та зап’ємо собі за наше здоров’я.
— Ов, ми тут затримаємося?
— Серед ночі нас звідси ніхто не випустить. Гості будуть ночувати у гостьовому будинку. А ми тут. Так що тутка ще й поснідаємо.
Коли винесли замарстинівський паштет, гості зустріли його захопленими вигуками та оплесками, та й не дивно, бо ж несли його у чотири руки — такий він був великий, а прочитавши вітання, ще дужче втішилися і конче забажали побачити автора цього мистецького витвору, і пані Помазан вийшла гарно вбрана та ще й зі своєю епохальною зачіскою, і приймала з вдячністю оплески. Була дуже зворушлива сцена. Кельнери змахували сльозу.
Під кінець бенкету до мене підійшов пан комендант Вільгауз зі своєю чарівною дружиною, чемно подякували і сказали, що обов’язково ще мусять навідатися до «Жоржа», бо наша кухня їм неймовірно смакує, відколи ми стали постачати свої обіди. Я подякував за компліменти, похвалив зразковий порядок і чистоту, але не забув також розповісти панові комендантові про бідних музик, які мусять жити з кримінальниками. Він щиро здивувався, хтось, вочевидь, щось наплутав, і їх поселили не там, де він планував. Він обов’язково з’ясує. І поплескав мене по рамені, як свого кумпля. Відтак ще й барон Мюнхау особисто потиснув мені руку і з розчуленням сказав:
— Це було прекрасно, чудово. Я усім задоволений. Правда, гер Краух мені вже нахвалював вас. То мушу сказати, що я не розчарувався. Я між іншим днями розмірковував, кому доручити організацію прийняття у баронів Ґредлів у Сколе, куди має приїхати сам Ґерінґ. І не знайшов кращої кандидатури за вас. Так що готуйтеся. Прийняття має бути на триста осіб.
Я ледь не здурів від щастя. Ноги у мене підкосилися, і я вхопився за спинку крісла, щоб не впасти до його ніг. Стільки гарних слів сипонуло на мене водночас, що я захлинався ними, вони переповнювали мене, мені хотілося закрутитися у танці, але ноги тремтіли і, якби я зробив бодай крок, поцілував би паркет.
Барон ступив до дверей, коли раптом зупинився, обернувся до мене і додав:
— Гер Краух звернувся до мене з тим, щоб передати під вашу руку ще й готель. Я думаю над цим. Щасливо.
Я був на сьомому небі, у мене тремтіло підборіддя, я просто-таки остовпів і дивився услід гостям, поки вони всі не покинули нас, а далі ще кілька хвилин втуплювався в двері, мовби чекаючи, що хтось із них ось-ось повернеться. Мене отямив пан Помазан, підносячи чарку коньяку. Я миттю перехилив її і щойно тоді нарешті згадав, де я і що зі мною діється.
Тут я згадав про музиків, які чемно стояли й чекали розпорядження, не в змозі відвести очей від столу. Я попрохав кельнерів налити кожному по чарці й дати по великій скибці короваю з паштетом і цибулиною. Цибуля дуже помічна, коли бракне вітамінів, я знав з дитинства, бо, коли ми з мамою мандрували, а їсти не було що, нас рятувала цибуля. Я тішився, що зумів догодити цим прекрасним людям і з замилуванням дивився, як вони швиденько тут таки, на місці, згелемзали ці пишні канапки, нахвалюючи їхній смак. І коли вже вони збиралися йти, я запропонував їм вигідний обмін, я попрохав їх, ні — я уклінно попрохав їх подарувати мені на пам’ять по одному-однісінькому ґудзичкові з їхніх маринарок чи камізельок, а в нагороду вони отримають ще по шматку ковбаси. Моя щедрість інколи не мала меж, але такий я уже був — щирий і милосердий. Ніхто з них не відмовився, ба більше, дехто не проти був позбутися й двох ґудзичків, але я потребував до колекції лише одного. Кожного ґудзичка я загорнув у серветку і надписав, кому він належав. Потім усім їм подякував і провів до виходу.
Ніч ми провели у тій таки залі, куди нам аскари принесли солом’яні матраци й коци. Але перед тим, як лягти спати, я запросив усіх наших до столу. Кельнери встигли прибрати все, що не надавалося до вгощення, принесли дещо з кухні й ми гарно посиділи, щедро поливаючи їжу винами та коньяками. А що всі вже були добряче наломлені, незабаром полягали спати й заснули мертвим сном. Вранці нас розбудили й помогли пакуватися, але мені зовсім не хотілося покидати цей табір, де зібралося стільки гарних людей, і я попросив Крауха, аби той попросив Вільгауза дозволити мені прогулятися табором. Пан комендант нічого не мав проти, він покликав одного з аскарів і звелів йому мене супроводжувати.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу