Юрій Винничук - Цензор снів

— Куди їх тепер? — запитав я.

— Зараз їм дадуть таборове вбрання і заберуть від нас. У нас тут Arbeitslager [101] Arbeitslager — трудовий табір. , а не курорт. Тут працювати треба, а не байдики бити.

— А в мене виникла думка, коли я за ними спостерігав, що добре було б їх усіх виселити в Африку.

— Є й така ідея. До того ж разом з євреями. Нехай би собі там одні одних у дурні пошивали. Я чув, що для цього навіть вибрали Уганду. Чудова країна, чудовий клімат, завжди тепло, їжа сама з дерев падає. У нас там вглибині навіть є такий барак, що має назву «Уганда».

— Та не може бути! — засміявся я.

— Аякже! Там знаходяться всілякі ледарі й симулянти чи то пак «мусульмани». Справжнісінька Уганда, бо нічого не роблять, тільки лежать собі, а їм супчик приносять. Хто б від такого щастя відмовився? А ми з вами, на жаль, мусимо на свій шмат хліба тяжко працювати. — Він нахилився до мене й упівголоса повідомив: — Недавно я собі одну юну жидівочку висмикнув зі свіжого транспорту. Перша кляса. Зараз нею бавиться мій колега, але я був у неї першим. Я їй популярно розповів, що її чекає попереду, і вона не дуже комизилася. Так що інколи й нам щось перепадає.

— Зі свого боку рекомендую сестер Колібрі.

— А що? Вони вже роздуплились?

— Ще й як. Я особисто зняв пробу. Так що запрошую. Там у нас є номер з басейном.

— О, я запрошу ще гера Мюнхау до компанії. Ми з ним завтра маємо завітати до «Атляса», а на вечерю прийдемо до «Жоржа». Знаєте, Андреасе, — тут він мене вперше назвав саме так, — ви мені подобаєтеся. Мабуть, я замовлю за вас словечко, щоб вам під керівництво віддали ще й готель.

Ми з ним завтра маємо завітати до «Атляса», а на вечерю прийдемо до «Жоржа».

— О, це вершина моїх мрій. У мене в голові безліч чудових планів і задумів. Але чому запізнюється гер Мюнхау?

— Він вирішив особисто бути присутнім на допиті двох українських націоналістів. Цих свиней, які вирішили, що їм можна самовільно проголошувати свої фантазійні держави. Тепер вони ще ступили на шлях війни з нами. Ну, нічого, ми їм швидко роги обламаємо.

З цегляного будинку, в якому були затемнені вікна, пролунав несамовитий крик.

— Ох, — зітхнув Краух. — Боюся, що це затягнеться. По-доброму не призналися, що ж — тепер їх гамселять. Якщо чесно, я не люблю бути свідком таких сцен. Але комендант вирішив зблиснути всіма своїми талантами. Ходімо перепустимо по шкелику.

Ми зайшли до зали, сестри відразу кинулися до нас із короваєм, Краух їх зупинив жестом.

— Ще не час. Нехай стане там хтось на дверях, щоб не пропустити відповідальний момент.

Я налив горілки, ми цокнулись, випили й закусили маринованими оселедцями за рецептом пані Помазан.

— Пишно! — похвалив Краух. — Ще по одній.

Та щойно я взявся за пляшку, як влетів кельнер і повідомив, що високі гості йдуть до нас. Колібрі миттю зайняли стійку і намалювали на своїх личках радісні усмішки. Гості увійшли таким рішучим кроком, ніби заходили не до бенкетної зали, а до приміщення штабу. Гер Мюнхау, побачивши коровай, скинув рукавички, віддав їх ординарцеві, відламав кавальчик хліба і, вмочивши в перетертий сіль з часником, поклав до рота. В очах його засвітилося задоволення. За ним і решта берлінських гостей разом з унтерштурмфюрером Рокітою, комендантом Тернопільського Гетто, зробили те саме, а вкінці частувалася таборова еліта: комендант Густав Вільгауз, оберштурмфюрер Фріц Ґебауер, шарфюрери Гайнен і Штайнер. Було також кілька дам на чолі з фрау Отілією Вільгауз. Краух запросив усіх до столу, стежачи, аби сідали вони за рангами. Кельнери заметушилися, підскакуючи до кожного та запитуючи, чого бажають велебні гості. Я стояв, заклавши руки за спину і гордо випнувши груди, мовби демонструючи цим, що і я не гірший за них. Однак мене ніхто до столу не запросив. Зрештою, а чого б мали запрошувати? Там зібралися самі військові. А я хто? Я відступив у глиб зали й стежив за роботою кельнерів, час від часу підганяючи їх. Сестри Колібрі відповідали за напої і пурхали метеликами, здіймаючи вихор своїми широкими червоними, як жар, спідницями, а коли їх хтось притискав до себе, втішено хихотіли. Ну, і як можна було ними не пишатися?

Мене підкликав Краух і звелів вийтишов на двір і зустріти оркестру та сказати їм, щоб починали грати ще знадвору, а ще аби я простежив за їхнім виглядом, щоб не приперлися в брудному взутті чи в якомусь дранті. Я миттю вискочив на двір і вдихнув на повні груди свіжого повітря, бо в залі клубочився дим цигарок.