Юрій Винничук - Цензор снів

Я повернувся до бенкетної зали, там все стояло накрите й сервіроване в найкращих «Жоржівських» традиціях, а кельнери у своїх чорних костюмах і білих сорочках уже виструнчились із білими рушниками напереваги. Сестри Колібрі завершували прикрашати коровай, яким збиралися зустрічати високе начальство на чолі з самим гаупткомендантом шуцполіцїї з Берліна доктором Мюнхау. Вони вбрали на себе вишивані сорочки, запаски, віночки і стрічки. Я аж замилувався. Але стіл мене цікавив найбільше. Я витягнув список меню, який тримав біля серця, і став звіряти всі закуски за списком. Отже на окремих тарелях лежали мариновані оселедці в збитій сметані й тертому хроні, розмаїта тонко покраяна вудженина (тут майстром краяння виступав пан Помазан), салати з бурячків, салєри й капусти, салат-вінегрет, свіжа ярина — огірки, помідори, червоний і жовтий перець, зеленина — петрушка, кріп, зелена цибулька, пагони зеленого часнику, а ще драглі на свинячих ніжках, драглі з коропів і щук. Усе з поетичним і, я б сказав навіть з метафоричним смаком, оздоблено так, що манило око і провокувало шлункові соки. Я розглядав цей стіл, як розглядав, мабуть, Наполеон поле битви під Австерліцом, зловивши себе на тому, що з Наполеоном у мене чимало спільного, зокрема й те, що ані він у битві особистої участі не брав, ані я її в застіллі не візьму. Тобто все це я не раз смакував, усе це мені добре знайоме, але одна річ, коли пробуєш ці смаколики в ресторанній кухні, а інша — на бенкеті. Особливо, коли бачиш увесь цей препишний краєвид, цей апофеоз кулінарного мистецтва, коли можеш усього спробувати потроху, комбінуючи різні смаки, зводячи їх в одну фантазійну гармонію на язику і піднебінні, плямкаючи і мружачись від задоволення. Ні, я таки глибоко в душі аристократ, безліч разів у цьому переконувався. Згадалося, як у тюрмі доводилося підтиратися долонею, і то лівою, з тих пір лівиця у мене стала трефною, я нею не брав ніколи жодної їжі, я її піддав остракізму, і якщо мені часом треба було послужитися нею, я торкався того чи іншого продукту лише верхом долоні. Можливо, колись це в мене промине, бо все ж таки я не гребую лівицею стискати пружні сідниці чи перса, щоправда після того я вже їх не цілую. Але це не стосується Ружанської, я ніколи її голого тіла не торкався лівою долонею, хоч і ніколи не признавався їй у чому причина, та вона, зрештою, і не питала.

Але це ще не вся увертюра бенкету, бо до закусок небавом повинен долучитися паштет, а відтак настане черга на запечених поросят, по яких ми навмисне їздили на села. У мене була своя агентура, яка доносила, хто вигодовує свиней, що не були запаспортовані. Врешті ми проблему вирішили тим, що організували власний свинарник за містом.

О, якби гер Краух і гер Мюнхау знали, чим я ще займаюся! Хо-хо, дістав би я тоді доброго копняка, та так, що й сам у Янівському опинився б. Бо коли жидів стали зганяти в Гетто, чимало з них повтікало. Одні сховалися в лісах, інші в каналізації. Щовечора Левко носив тим з каналізації недоїдки з ресторану або віз фірою до лісу і отримував різні золоті й срібні дурнички. Німцям на рогатці казали, що веземо свиням на ферму, і то була свята правда, бо ферму ми таки мали, але воліли недоїдки спродати, аніж свиням згодувати. Деколи і я їздив з Левком, щоб переконатися, що він мене не шахрує, а це виявилося б, якби в такі дні, коли поїду я, прибуток був значно вищим за дні, коли Левко їздив сам. Але так не сталося. Левко був, щоб йому добре гикалося, кращим за мене. І тоді, коли я їздив з ним на ферму, ми спершу заїжджали до лісу. Завше пізнього вечора, на умовлене місце, а з темряви виходили темні люди в довгих плащах, закутані у великі хустки, взуття мали перемотане лахами, і кожен ніс у жмені як не перстеника, то кульчика, чи ще щось, а були такі, що й зуби золоті давали. І тоді ми, залежно від їхньої оплати відмірювали їм їжу, бо кожен мав ще при собі баняк або відро, а Левко мав зошита і записував, хто що дав та скільки належалося літрів їжі за перстеника, а скільки за монету, а скільки за зуб. І ми в ті баняки та відра скидали все те, що нам у діжках перемішалося — борщ, салати, бульба, жилаві шматки м’яса, кістки, пляцки, торти й бозна-ще що, не вилучаючи й недопалки цигарок і серветки. Хоча я не раз з кельнерами сварився, щоб не скидали недоїдки всім гамузом, бо свині хоч і свині, але цигарок жерти не будуть, але за всіма не прослідкуєш.

— Прошу пана, — сказав мені один старий жид, махаючи мені перед носом таким недопалком, — ви берете в нас такі грубі гроші, а приносите нам саме свинство. Але най буде. Най. Але чому у тім свинстві ще мають траплятися недопалки? Та ж навіть свиня не буде того їсти.