Юрій Винничук - Цензор снів

Знайшов я працю і для своїх старих кумплів, Додьо, Сериль і Філюсь найнялися до мене вантажниками, а часом, як треба було, вели попід руки якогось п’яного есеса, а той дякував і казав, що як повезуть їх на розстріл, аби дали знати, то він їх з вдячності в саме чоло поцілить.

Ресторація в «Жоржі» різнилася від решти ресторацій і каварень передусім тим, що то був єдиний заклад у Львові винятково світський. Дуже рідко тут можна було побачити людину самотню, котра завітала, аби зануритися в себе. Сюди зазвичай приходили не задля себе, а задля інших, тому самотність тут сприймалася як відлюдькуватість. Зовнішньою ознакою світського характеру «Жоржа» було те, що тут усі столики були круглі. Публіка, що прибула до Львова з Варшави, внесла в місто свій стиль і свої звичаї, відповідно і в «Жоржі» вона стала грати першу скрипку. Ополудні й в перші пополудневі години «Жорж» поділявся на два окремі осередки в двох різних залях. Заля ліворуч від входу слугувала за залю умовлених зустрічей від випадку до випадку. Заля праворуч слугувала за залю зустрічей узвичаєних, тобто таких, про які не домовляються наперед, але на які конче приходять. Завсідники цієї залі приходили щодня завше об одній і тій самій годині, однак це не означає, що то були постійно ті ж люди. Час від часу з’являлися нові, а що крім чоловіків запурхували сюди й дами, то на очах зацікавленої публіки творилися свіжі романи. Про «Жоржа» казали, що тут, як у пасьянсі, ніколи невідомо, хто з ким виходить. Разом з тим компанії між собою ніколи не перехрещувалися, і ніхто не цікавився, які зміни відбулися в сусідньому гурті.

Тим часом готель жив своїм окремим від ресторану життям, там можна було винайняти номер хоч на ніч, а хоч на годину-дві, пани офіцери приводили з собою дівчат й усамітнювалися, а опісля спускалися в ресторан і пили вино. Таку публіку я любив найдужче, замовляли вони завше багато, і багато по них залишалося, бо офіцери були щедрими, адже здебільшого вгощення й було платнею за теж, мабуть, щедрі любощі. Я подумав, що варто й мені коли-небудь усамітнитися з кимось в одному з номерів-люкс, і вибір мій упав на сестер Колібрі. їхня цнота починала мене нервувати, скільки можна бавитися в цілочок? Я викликав їх до свого кабінету і запитав, наскільки для них дорогою є ця робота. Вони поквапилися розсипатися у компліментах, як високо її шанують, які вона відкрила для них шалені перспективи, і що вони просто не знають, як мені віддячити.

— Ага! — піймав я їх на добрім слові. — Не знаєте, як віддячити? То я вам скажу. Ми зачинимося з вами на кілька годин у номері, й там ви зможете віддячити мені за все моє добро. Як вам така чудова перспектива? Нарешті ви зможете скинути з себе ці іржаві ланцюги вашої замшілої невинності.

Тут їх заціпило, і вони з виряченими очима ловили повітря, але я не звертав уваги на ці театралізовані маніпуляції і наказав за годину прибути до сорокового покою. Якщо я їх не дочекаюся, можуть собі шукати роботу деінде, я на їхнє місце знайду ще кращих співачок. Може, навіть Меласю Ружанську посаджу з арфою — ми, німці, кохаємося в арфах, як ніхто. І що ви гадаєте? Коли я за годину підходив до покою число сорок, вони вже чипіли там, потупивши свої маленькі очка. Покій число сорок належав до найдорожчих, бо там був невеличкий басейн, яких метрів три на три, я заздалегідь замовив, щоб його наповнили гарячою водою. Отже, коли вони увійшли й побачили басейн, вже не треба було пояснювати, що від них вимагається, вони слухняно роздягнулися, акуратно розвішуючи всі свої гесики на плечики, аж до напівпрозорих майточок і, коли зосталися голісінькі, як немовлята, я щиро залюбувався ними, бо навіть пушок на їхніх лонах був ріденький і не такий густий, як у Ружанської. Сіднички вони мали ідеально кругленькі, тільки що невеличкі, як два кулаки, і коли я теж роздягнувся, вони рясно-рясно закліпали так, мовби їх чекала страта на кіл. Я зробив запрошувальний рух у бік басейну, і вони занурилися у воду, не приховуючи свого захоплення, а далі ми почали собі дуріти, пеститися, мацатися, цілуватися, обніматися, і я навіть пробував у воді тицятися в них, але нічого з того не виходило, бо це було однаково, що тицятися в подушку. Врешті я витягнув Оку з води, розклав її на підлозі й взяв без жодних цериґелів, Рока стежила за нами, роззявивши рота, і зойкала разом із сестрою та перепитувала, чи то дуже болить, а Ока хлипала від безмежного задоволення і відповідала, що не, не болить, в чому Рока й сама незабаром переконалася. А потім вони лежали пляцком горіпупа і всміхалися одна до одної. Та й було чого — я ж бо приніс їм стільки щастя! Звідтоді я не раз іще бавився з сестрами, аж допоки вони не увійшли в тісний контакт з офіцерами, і я дав їм спокій, бо не хотів живитися недоїдками з чужого столу, хай уже інші живляться моїми. Ну, не?