Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Жінка підходить до мене ближче.

— Як тебе звати?

— Ніїв.

— Ів?

— Ні, Ніїв. Я з Ірландії, — відповідаю я.

— Як це пишеться?

— Ен-і-ї-ве.

Вона озирається на чоловіка, а той широко всміхається.

— Щойно з корабля, — каже він. — Так, крихітко?

— Ну, не… — починаю я, але чоловік мене перебиває:

— Звідки ти?

— З графства Голуей.

— А, так. — Він киває, а в мене тьохкає серце. Він його знає!

— Мої батьки з графства Корк. Приїхали дуже давно, під час голоду.

Ці двоє — дивне подружжя: вона насторожена й стримана, а він аж підстрибує, кипить енергією.

— Ім’я доведеться змінити, — звертається вона до чоловіка.

— Як тобі захочеться, люба.

Жінка киває мені.

— Скільки тобі років?

— Дев’ять, мем.

— Умієш шити?

Я киваю.

— А вишивати хрестиком? Підшивати поділ? Знаєш, як зробити «шов назад» вручну?

— Досить добре. — Я навчилася вишивати, сидячи в нашій квартирі на Елізабет-стріт, допомагаючи мамі, коли та брала одяг церувати, а іноді й шити цілу сукню з відрізу тканини. Переважно замовлення були від сестер Розенблум, що жили поверхом нижче. Вони виконували тонку роботу, а одноманітнішу радо віддавали мамі. Я стояла поруч неї, коли вона крейдою перемальовувала викрійки на бавовну та ситець, і вчилася робити широкі прості стібки, якими скріплювали частини виробу.

— Хто тебе навчив?

— Мама.

— Де вона тепер?

— Померла.

— А батько?

— Я сирота.

Мої слова повисають у повітрі.

Жінка киває чоловікові, той кладе руку їй на спину й веде в інший кінець кімнати. Я спостерігаю, як вони розмовляють. Він хитає головою і тре пузо. Вона торкається корсажу блузки долонею, вказує на мене. Він нахиляється, поклавши руки на пояс, і шепоче їй на вухо. Вона оглядає мене з голови до ніг. Вони повертаються.

— Мене звати місіс Берн, — говорить вона. — Мій чоловік працює жіночим кравцем, ми наймаємо кількох місцевих жінок шити одяг. Ми шукаємо дівчинку, що була б вправна з голкою.

Це так відрізняється від того, чого я очікувала, що в мене немає слів.

— Буду з тобою відверта. Ми не маємо дітей і не зацікавлені бути названими батьками. Але якщо ти будеш чемною й працелюбною, можеш розраховувати на справедливе ставлення.

Я киваю на знак згоди.

Жінка всміхається, її обличчя змінюється. На якусь мить воно здається майже приязним.

— Добре. — Вона тисне мені руку. — Тоді ми підпишемо документи.

Підходить містер Курран, що крутився поряд, нас ведуть до столу, де на необхідних документах ставляться дати й підписи.

— Гадаю, ви виявите, що Ніїв доросліша за свій вік, — каже їм місіс Скетчерд. — Якщо її виховувати в суворому, богобоязному домі, можна сподіватися, що вона стане достойною жінкою.

Відвівши мене вбік, вона шепоче:

— Тобі пощастило знайти дім. Не підведи мене й Товариство. Я сумніваюся, що тобі випаде інакша можливість.

Містер Берн закидає мою валізу собі на плече. Я виходжу за ним і його дружиною із зали засідань, йду по тихій вуличці й завертаю за ріг, де стоїть припаркований чорний «форд» перед скромною вітриною магазину, на якій висить оголошення про розпродаж, написане від руки: «Норвезькі сардини в олії — 15 центів, порційна яловичина — 35 центів за фунт». Вітер шурхотить у тополях обабіч дороги. Поклавши мою валізу в багажник, містер Берн відчиняє для мене задні дверцята. Авто зсередини чорне, шкіряні сидіння холодні й ковзкі. Сидячи позаду, я почуваюся дуже маленькою. Берни займають свої місця попереду й не озираються.

Містер Берн простягає руку й торкається плеча дружини, а вона йому всміхається.

З гучним гуркотом авто оживає, й ми від’їжджаємо. Берни ведуть жваву розмову на передніх сидіннях, але мені не чути й слова.

Через кілька хвилин містер Берн наближається до скромного бежевого тинькованого будинку з брунатною облямівкою. Щойно він вимикає двигун, місіс Берн обертається до мене:

— Ми зупинилися на Дороті.

— Подобається тобі це ім’я?

— Заради Бога, Реймонде, байдуже, що їй подобається, — випалює місіс Берн, відчиняючи дверцята авта. — Ми вибрали Дороті, значить, так її й зватимуть.

Я подумки приміряю нове ім’я: Дороті. Гаразд. Тепер я Дороті.

Тиньк відлущується й з облямівки злізає фарба. Але шибки сяйливо чисті, а галявина акуратна й підстрижена. Круглясті вазони з рудими хризантемами стоять обабіч сходів.

— Одним із твоїх завдань буде підмітати ґанок, сходи та доріжку щодня, доки не випаде сніг. У будь-яку погоду, — каже місіс Берн, доки я йду за нею до вхідних дверей. — Совок і мітла — у коридорі, в шафі ліворуч. — Вона обертається й зупиняється, і я мало не наштовхуюся на неї. — Ти уважно слухаєш? Мені не подобається повторювати.