Крістіна Клайн - Сирітський потяг

ЦІ ДІТИ РІЗНОГО ВІКУ Й ОБОХ СТАТЕЙ, ПОКИНУТІ В ЦЬОМУ СВІТІ НАПРИЗВОЛЯЩЕ…

— А що я казав? — питає Голландчик, побачивши, куди я дивлюся. — Мов свині в загоні.

— Ти вмієш читати? — дивуюсь я, і він широко всміхається.

Наче хтось повернув ключика у мене на спині, я різко рушаю. Какофонія звуків на станції стає в моїх вухах слабким шумом. Я відчуваю запах чогось солодкого — яблук у карамелі? — коли ми проходимо повз ятку. Волосся прилипає до шиї, спиною потроху стікає піт. Кармін неймовірно важкий. Як дивно, спадає мені на думку, що я там, де мої батьки ніколи не бували й не побувають. Як дивно, що я тут, а їх уже немає.

Я торкаюся кладдахського хрестика на шиї.

Старші хлопці більше не здаються аж такими бравими. Зникли маски, я бачу на їхніх обличчях страх. Деякі діти шморгають носами, але більшість дуже стараються поводитися тихенько, робити те, чого від них очікують.

Попереду нас місіс Скетчерд стоїть біля великих дубових дверей, зчепивши руки. Підійшовши до неї, ми збираємося в півколо, старші дівчатка тримають малюків, молодші діти взялися за руки, хлопці запхнули руки в кишені.

Місіс Скетчерд схиляє голову.

— Марія, Матір Божа, просимо тебе, змилосердься над цими дітьми, спрямовуй їх і благослови на їхньому шляху у світ. Служимо тобі в ім’я Господнє. Амінь.

— Амінь, — швидко кажуть кілька побожних, а решта повторюють.

Місіс Скетчерд знімає окуляри.

— Ми прибули до місця свого призначення. Звідси, якщо буде воля Господня, ви розійдетеся по сім’ях, де вас хочуть мати і потребують. — Вона прокашлюється. — Пам’ятайте, не всіх заберуть одразу. Це очікувано, і цим не варто перейматися. Якщо не знайдете собі батьків тут, ви просто повернетеся на потяг зі мною та містером Курраном, і ми поїдемо на наступну станцію десь за годину звідси. А якщо ви і там не знайдете собі місця, то поїдете з нами до наступного міста.

Діти навколо мене переминаються з ноги на ногу, мов метушливе стадо. Мені крутить у животі.

Місіс Скетчерд киває.

— Гаразд, містере Курран, ми готові?

— Готові, місіс Скетчерд, — відказує той і натискає плечем на великі двері, відчиняючи їх.

Ми опиняємося вглибині просторої, обшитої деревом кімнати без вікон, повної людей і рядів порожніх стільців. Коли місіс Скетчерд веде нас центральним проходом до низької сцени попереду, натовп затихає, а потім чується перешіптування. Люди в проході розступаються, щоб дати нам пройти.

Може, думаю я, тут хтось захоче мене взяти. Може, я матиму життя, про яке не наважувалася й мріяти, затишний дім, де вдосталь їжі — теплий пиріг, чай з молоком і цукру скільки заманеться. Але, піднімаючись сходами на сцену, я тремчу.

Ми вишиковуємося за зростом, від найнижчого до найвищого, деякі з нас і досі тримають малюків. Хоча Голландчик і на три роки старший за мене, я височенька як на свій вік, тож нас у шерензі розділяє лише один хлопець.

Містер Курран прокашлюється і починає виголошувати промову. Окидаючи його оком, я помічаю, що в нього розчервонілі щоки й злякані очі, довгі й пишні каштанові вуса й жорсткі брови, пузо, що виступає з-під краю жилета, наче заледве прикрита повітряна кулька.

— Лише кілька заповнених документів, — каже він благочестивим громадянам Міннесоти, — відділяють вас від одного з цих дітей, що стоять на сцені, міцних, здорових, готових працювати на фермі й допомагати з хатньою роботою. Ви маєте можливість врятувати дитину від нужденності та, напевно, місіс Скетчерд погодиться — без перебільшення, ще й від гріха та зіпсутості.

Місіс Скетчерд киває на знак згоди.

— Отож у вас є можливість зробити добру справу з вигодою для себе, — веде далі він. — Від вас очікуватиметься годувати, одягати і вчити дитину до вісімнадцятирічного віку, а також, звісно, давати релігійну освіту, й ми щиросердо сподіваємося, що ви з часом не лише прихилитеся до дитини, а й ставитиметеся до неї, як до рідної. Вибрану дитину ви можете забрати безоплатно, — додає він, — на пробний період тривалістю дев’яносто днів. По закінченні цього терміну, якщо забажаєте, ви зможете віддати її назад.

У дівчинки, що стоїть поруч мене, виривається тихий звук, схожий на собаче скавучання, і вона бере мене за руку. Її долоня холодна й волога, мов жаб’яча спина. «Не хвилюйся, все буде гаразд…» — починаю я, але вона дивиться на мене з такою безвихіддю, що я змовкаю. Коли ми бачимо, як люди стають у чергу й починають підніматися сходами на сцену, я почуваюся, мов корова на сільськогосподарській виставці, на яку мене брав дідусь у Кінварі.