Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Переді мною зупиняється молода світловолоса жінка, худенька й бліда, і на вигляд серйозний чоловік із випуклим адамовим яблуком, вбраний у фетрового капелюха. Жінка робить крок уперед.

— Можна?

— Перепрошую? — кажу я збентежено.

Вона простягає руки. Он воно що. Вона хоче взяти Карміна.

Той зиркає на жінку й ховає обличчя на моїй шиї.

— Він сором’язливий, — говорю я їй.

— Привіт, хлопчику. Як тебе звати?

Він відмовляється підводити голову. Я його гойдаю.

Жінка обертається до чоловіка й каже м’яко:

— Очі можна вилікувати, як думаєш?

— Не знаю. Напевно.

Інші жінка й чоловік спостерігають за нами. Вона дебела, насуплена, вбрана у засмальцьований фартух, а в нього на кістлявій голові тоненькі пасма волосся.

— Як тобі оця? — каже чоловік, показуючи на мене пальцем.

— Не подобається мені її вигляд, — відповідає жінка, скривившись.

— Ви їй на вигляд теж не подобаєтеся, — шпигає Голландчик, і ми всі здивовано на нього озираємося.

Хлопець між нами відступає назад.

— Що ти сказав? — Чоловік підходить і стає перед Голландчиком.

— Вашій дружині не обов’язково таке говорити, — голос у Голландчика тихий, але мені чути кожне слово.

— А ти не втручайся. — Чоловік піднімає Голландчикове підборіддя вказівним пальцем. — Моя дружина може казати про вас, сиріт, усе, що їй, у біса, хочеться.

Лунає шурхіт, мелькає чорний плащ, і, наче змія із заростів, з’являється місіс Скетчерд.

— Що тут сталося? — Її голос тихий і рішучий.

— Оцей хлопець огризнувся на мого чоловіка, — скаржиться жінка.

Місіс Скетчерд дивиться спочатку на Голландчика, а тоді на подружжя.

— Ганс… енергійний, — мовить вона. — Він не завжди думає, перш ніж щось сказати. Перепрошую, не знаю вашого імені…

— Барні Маккалум. А це моя дружина, Ева.

Місіс Скетчерд киває.

— Що ти маєш сказати містерові Маккалуму, Гансе?

Голландчик опускає погляд. Я знаю, що йому кортить сказати. Напевно, ми всі знаємо.

— Перепрошую, — бурмоче він, не підводячи очей.

Доки все це діялося, худенька світловолоса жінка переді мною пальцем пестила Кармінову ручку і тепер, хоч і тулячись до мене, він скоса на неї позирає.

— Милий малюк, правда? — Вона ніжно тицяє пальцем у його м’якенький животик, і він їй боязко всміхається.

Жінка озирається до свого чоловіка.

— Думаю, візьмемо його.

Я відчуваю на собі погляд місіс Скетчерд.

— Приємна пані, — шепочу я Кармінові на вухо. — Вона хоче бути твоєю мамою.

— Мама, — тепло дихає він мені в щоку. Його очі круглі й блискучі.

— Його звати Кармін.

Я забираю його чіпкі рученята зі своєї шиї.

Жінка пахне трояндами, такими, як пишні білі квітки вздовж доріжки у моєї бабуні вдома. Вона дрібненька, мов пташка. Жінка кладе долоню на Кармінову спинку, і той іще міцніше до мене притуляється.

— Усе гаразд, — починаю я, але гублю слова.

— Ні, ні, ні, — пищить Кармін. Здається, я от-от зомлію.

— Вам не потрібна дівчинка, яка допомагала б із ним? — випалюю я. — Я вмію… — Я щосили згадую, що вмію робити добре, — лагодити одяг. І куховарити.

Жінка дивиться на мене з жалем.

— Ох, дитино, — зітхає вона. — Мені шкода. Ми не можемо собі дозволити двох. Ми лише… ми прийшли сюди по маля. Я певна, що ти знайдеш… — Вона змовкає. — Ми лише хочемо маля, щоб мати повну сім’ю.

Я стримую сльози. Кармін відчуває зміну в мені й починає рюмсати.

— Іди до своєї нової мами, — кажу я йому й віддираю його від себе.

Жінка незграбно його бере, обхопивши руками. Вона не звикла тримати дитину. Я простягаю руку й заправляю його ніжку за її руку.

— Спасибі, що доглядала за ним.

Місіс Скетчерд проводжає подружжя зі сцени до столу з документами. Кармінова темна голова лежить на жінчиному плечі.

Одного за одним дітей навколо мене забирають. Хлопець, що стояв поруч, іде з низенькою, круглястою жінкою, яка каже йому, що тепер якраз час мати чоловіка на господарстві. Дівчинку, яка скавучала, забирає стильна пара в капелюхах. Ми з Голландчиком стоїмо разом і тихо перемовляємося, коли підходить чоловік з обличчям таким засмаглим та обвітреним, що скидається на стару шкіру на черевикові, а за ним — сердита жінка. Чоловік стоїть перед нами якусь хвилю, а тоді стискає Голландчикове передпліччя.

— Що ви робите? — питає Голландчик здивовано.

— Роззяв рота.

Я розумію, що Голландчикові хочеться відступити й ударити його, але містер Курран уважно за нами спостерігає, тож він не наважується. Чоловік запихає брудного на вигляд пальця йому в рота. Голландчик смикає головою.