Крістіна Клайн - Сирітський потяг

— Так, місіс Берн.

— Називай мене мем. «Мем» буде досить.

— Так, мем.

Маленький коридор похмурий і темний. Тіні від білих плетених занавісок на кожному вікні створюють на підлозі мереживні фігури. Ліворуч, у трохи прочинених дверях я краєм ока бачу червонясті шпалери, обідній стіл та стільці їдальні. Місіс Берн натискає на кнопку на стіні, й над головою загоряється світло, доки містер Берн заходить у будинок, несучи мою валізу, витягнуту із багажника.

— Готова? — питає місіс Берн і відчиняє двері праворуч, що ведуть у кімнату, де, на мій подив, повно людей.

Двоє жінок у білих блузках сидять перед великими швацькими машинками, на корпусі яких золотим написано слово «Зінгер», натискаючи однією ногою на металеві ґратчасті педалі, що рухають голки вгору-вниз. Коли ми заходимо, вони не підводять погляду, лише й далі продовжують стежити за голками, заправляючи нитку за лапку й розправляючи тканину. Кругленька молода жінка з кучерявим каштановим волоссям стоїть навколішках на підлозі перед тканинним манекеном, пришиваючи до корсажа крихітні перлинки. Сивоволоса жінка сидить на брунатному стільці, випроставши спину, й підшиває поділ ситцевої спідниці. Дівчина, що здається лише на кілька років старшою за мене, вирізає викрійку з тонкого паперу, розкладеного на столі. На стіні над її головою висить канва в рамці, на якій жовто-чорними нитками дрібним хрестиком вишито: «От би мені стільки роботи, як у бджілки».

— Фенні, можеш зупинитися на хвилину? — каже місіс Берн, торкаючись плеча сивої жінки. — Скажи іншим.

— Перерва, — оголошує стара.

Усі підводять погляд, але зрушується з місця лише дівчинка, що кладе на стіл свої ножиці.

Місіс Берн оглядає кімнату, задерши підборіддя.

— Як вам відомо, ми вже давно потребували допомоги, тож мені дуже приємно вам повідомити, що ми її знайшли. Це Дороті. — Вона вказує рукою на мене. — Дороті, познайомся з Берніс, — це жінка з кучерявим волоссям, — Джоан і Саллі, — жінки за машинками, — Фенні, — та, що мені всміхається, — і Мері. Мері, — каже вона до наймолодшої дівчини, — ти допоможеш Дороті звикнути до нового оточення. Вона може виконувати дещо з твоєї механічної роботи й звільнить тобі час на інші речі. А ти, Фенні, приглядатимеш. Як завжди.

— Так, мем, — відповідає Фенні.

Мері кривиться і втуплюється в мене поглядом.

— Ну що ж, повертаймося до роботи, — пропонує місіс Берн. — Дороті, твоя валіза в передпокої. Ми обговоримо твоє спальне місце під час вечері. — Вона обертається йти, а тоді додає: — Ми їмо у визначений час. Сніданок — о восьмій, обід — о дванадцятій, вечеря — о шостій. Між тим ніяких перекусів. Самодисципліна — це одна з найважливіших рис, які може мати юна леді.

Коли місіс Берн іде з кімнати, Мері киває до мене:

— Жвавіше, ворушися! Думаєш, у мене повно часу?

Я слухняно підходжу й стаю за нею.

— Що ти знаєш про шиття?

— Я допомагала мамі ладнати одяг.

— За швацьку машинку сідала?

— Ні.

Вона нахмурюється.

— А місіс Берн про це знає?

— Вона не спитала.

Мері зітхає, явно роздратувавшись.

— Я не очікувала, що доведеться навчати тебе основ.

— Я швидко вчуся.

— Сподіваюся. — Мері бере зі столу благенький аркуш паперу. — Це викрійка. Знайома з ними?

Я киваю, й Мері продовжує, описуючи різноманітні сторони роботи, яку мені доведеться виконувати. Наступні кілька годин я проводжу, роблячи те, що більше ніхто не хоче робити: розпорюю шви, приживляю, замітаю, збираю шпильки й наколюю їх на подушечки. Я все штрикаю себе й маю бути обережною, щоб не заплямувати кров’ю тканину.

Усе пообіддя жінки гають час розмовами ні про що й коли-не-коли наспівуючи впівголоса. Але переважно вони мовчать. Через якийсь час я кажу:

— Перепрошую, мені треба в туалет. Будь ласка, покажіть, де він.

Фенні підводить погляд.

— Думаю, я її відведу. Моїм пальцям потрібен перепочинок.

Важко підвівшись, вона киває на двері. Я йду за нею коридором у скромну й бездоганно чисту кухню, а потім виходжу через задні двері.

— Оце наш нужник. Боже борони, місіс Берн спіймає тебе в тому, що в будинку. — Вона говорить з південним акцентом.

Углибині двору, поцяткований жмутками трави, що схожа на рідке волосся на полисілій голові, стоїть похилений сірий сарайчик із щілиною в дверях. Фенні киває в його бік.

— Я почекаю.

— Ви не мусите.

— Що більше часу ти там проведеш, то довше мої пальці відпочиватимуть.