Крістіна Клайн - Сирітський потяг

— Та ні, слід.

Фенні дивиться на мене й хитає головою.

— Ну… Ви бачили того хлопця, що привозить пообідню газету? Вони стали сперечатися, чи він із кимось зустрічається. Ви ж знаєте, якими бувають дівчата.

Я повільно видихаю.

— Які дурниці, Фенні, — каже місіс Бьорн.

— Я не хотіла вам казати.

— Повертайтеся. Дороті, щоб я не чула більше такої нісенітниці, зрозуміла?

— Так, мем.

— Тебе чекає робота.

— Так, мем.

Фенні відчиняє двері й заходить попереду мене в кімнату. Ми з Мері не розмовляємо до кінця дня.

На вечерю місіс Берн подає яловичину шматочками, картопляний салат, зафарбований у рожевий буряками, й жорстку капусту. Містер Берн шумно жує. Мені чути кожен стук його щелеп. Я знаю, що треба покласти серветку на коліна — цього мене навчила бабуня. Я знаю, як користуватися виделкою й ножем. І хоч яловичина на смак мов картон, я така голодна, що їм з великим апетитом. Акуратно, як личить леді, казала бабуня.

За кілька хвилин місіс Берн опускає виделку й каже:

— Дороті, настав час обговорити правила життя в цьому домі. Як ти вже знаєш, тобі належиться користуватися нужником у дворі. Раз на тиждень, у неділю ввечері, я набиратиму для тебе ванну в умивальній кімнаті біля кухні. У неділю ми також перемо, з чим ти маєш допомагати. Лягаємо спати о дев’ятій, світло треба вимикати. У шафі в передпокої для тебе є лежанка. Ввечері ти її витягатимеш, а зранку акуратно згортатимеш, до приходу дівчат о восьмій тридцять.

— Я спатиму в передпокої? — питаю здивовано.

— А ти що, очікувала, що спатимеш на другому поверсі, з нами? — каже вона зі сміхом. — Боже борони.

Після вечері містер Берн оголошує, що йде на прогулянку.

— А в мене ще є робота, — каже місіс Берн. — Дороті, ти помиєш посуд. Уважно придивляйся, де що має стояти. Найкращий спосіб навчитися нашого порядку — це бути пильною і придивлятися. Де ми тримаємо дерев’яні ложки? А склянки для соку? Це має бути для тебе весела гра. — Вона обертається йти. — Після вечері не турбуй нас із містером Берном. Ляжеш спати у відповідний час і вимкнеш світло. — З холодною усмішкою вона додає: — Ми сподіваємося на позитивний досвід твого мешкання з нами. Не роби нічого такого, що зруйнувало б нашу довіру.

Я оглядаю стос тарілок, складених у раковині, смужки буряка, що залишили плями на дерев’яній обробній дошці, каструлю, наполовину повну прозорої капусти, сковороду, обвуглену й вкриту жиром. Зиркаючи на двері, щоб упевнитися, що Берни пішли, я наколюю на виделку шматок прісної капусти й жадібно його ковтаю, заледве прожувавши. Так я з’їдаю решту капусти, прислухаючись до кроків місіс Берн на сходах.

Миючи посуд, я дивлюся у вікно на двір за будинком, тепер уже похмурий у дедалі слабшому вечірньому світлі. У ньому ростуть кілька тонких дерев, чиї благенькі стовбури переходять у гілки. На той час, коли я закінчую відшкрябувати сковороду, небо стає темне й надворі вже нічого не видно. Годинник, що над плитою, показує сьому тридцять.

Я наливаю собі склянку води з-під крана й сідаю за стіл. Здається, ще рано лягати спати, але я не знаю, що ще робити. У мене немає з собою книжки, й у будинку я їх не бачила. У квартирі на Елізабет-стріт ми їх теж мали небагато, але близнята завжди приносили старі газети. У школі мені найбільше подобалися вірші — Вордсворта, Кітса та Шеллі. Учитель загадував нам вивчати напам’ять «Оду до грецької вази», і тепер, сидячи в кухні на самоті, я заплющую очі й шепочу: «Ти наречена, що зберіг нам час, дитя мовчання й туги за старим…» [7] Переклад В. Марача. , але далі не пам’ятаю.

Мені треба сприймати це з оптимізмом, як завжди казала бабуня. Тут не так уже й погано. Будинок простий, але не незручний. Світло від лампи над столом тепле й привітне. Берни не хочуть ставитися до мене, як до дитини, але я не певна, що хочу такого ставлення. Робота, що завантажила б мені руки й голову, це, мабуть, саме те, що мені треба. І скоро я піду до школи.

Я думаю про свій дім на Елізабет-стріт — такий інакший, але, якщо чесно, не кращий за цей. Мама лежала в ліжку посеред дня, в задусі, залишалася у своїй кімнаті до ночі, хлопці плакали, просячи їжі, Мейсі рюмсала, і я думала, що збожеволію від спеки, голоду й шуму. Батько вставав і йшов, казав, що на роботу, хоча щотижня приносив дедалі менше грошей, зашпортуючись, повертався після півночі й смердів хмелем. Ми чули, як він гупав на сходах, на все горло співаючи ірландський національний гімн: «Не зганьбимо слави батьків. За матерів, сиріт і вдів! Вперед! Геть проженем нахаб, співаючи наш гімн солдат!», а тоді вривався у квартиру, де мама його втихомирювала й сварила. Його постать вимальовувалася на тлі слабкого світла спальні, й хоч усі ми мали б спати і прикидалися, що спимо, та уважно слухали, налякані його жвавістю й хвацькістю.