Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Спускаючи її пояс нижче, він каже: «Ось кого я шукаю» — і обводить контури витатуйованої черепахи у неї на стегні. Панцир черепахи — загострений овал, розділений навпіл, наче щит, із роменом з одного боку й індіанською закруткою — з другого, а лапи розкинуті загостреними арками.

— Нагадай-но, як звати цього малого?

— У нього немає імені.

— Я назву його Карлосом, — каже він, нахиляючись і цілуючи її стегно.

— Чому?

— У нього такий вигляд, як у Карлоса. Правда ж? Бачиш його маленьку голову? Він наче киває, мовляв: «Як життя?» Привіт, Карлосе! — каже він фальцетом, із акцентом, торкаючись черепахи вказівним пальцем. — Як справи, чуваче?

— Ніякий це не Карлос. Це індіанський символ, — мовить вона трохи роздратовано, відштовхуючи його руки.

— Ой, та ну, визнай — ти була п’яна й вибрала якусь випадкову черепаху. Тобі під руку так само легко могло потрапити закривавлене серце або якісь несправжні слова китайською.

— Це неправда! Черепахи означають дещо дуже особливе в моїй культурі.

— Та ну, принцесо-воїне? Наприклад?

— Черепахи носять свої домівки на спині. — Проводячи пальцями по тату, Моллі розказує йому те, що розповів їй батько. — Вони водночас відкриті й приховані. Вони символ сили й стійкості.

— Це дуже глибоке твердження.

— А знаєш чому? Бо я дуже глибока.

— Справді?

— Так, — відповідає вона й цілує його в губи. — Взагалі, я зробила це тату, бо, коли ми жили в Індіан-Айленді, у нас була черепаха на ім’я Шеллі.

— Он воно що.

— Ага. От тільки я не знаю, що з нею сталося.

Джек кладе долоню їй на стегно.

— Я певний, що все з нею добре. Хіба черепахи не живуть років зі сто?

— Якщо сидять в акваріумі та їх нікому годувати — ні.

Він нічого не відповідає, просто обіймає за плечі й цілує її волосся.

Вона вмощується на сидінні поряд із ним. Вітрове скло запітніло, ніч темна, й у Джековому «сатурні» вона почувається закутаною, захищеною. Як черепаха в панцирі.

Коли Моллі натискає на кнопку дзвінка, до дверей ніхто не підходить. У будинку тихо. Вона дивиться на телефон: 9:45 ранку. Сьогодні в учителів день для самоосвіти, занять немає, тож вона подумала: чому б не відпрацювати кілька годин?

Моллі тре руки й намагається вирішити, що робити далі. Ранок надміру туманний і холодний, а вона забула взяти з собою светра. Дівчина сіла на безплатний екскурсійний автобус, який об’їжджає острів по колу, й вийшла на найближчій до будинку Вівіан зупинці, хвилин за десять ходьби. Якщо нікого немає вдома, їй доведеться повернутися на зупинку й почекати наступного автобуса, на що буде потрібен якийсь час. Але, попри сироти на шкірі, Моллі завжди любила такі дні. Застигле сіре небо й голі гілки дерев їй до душі більше, ніж нехитрий прогноз сонячних весняних днів.

У маленькому записнику, який завжди має з собою, Моллі акуратно записувала час: чотири години одного дня, дві наступного. Наразі двадцять три. На лептопі вона зробила таблицю в екселі, де детально все вказала. Джек сміявся б, якби побачив, але вона пробула в системі досить довго, щоб розуміти, що все зводиться до документів. Владнай свої документи, так, щоб на них стояли правильні підписи, й звинувачення будуть зняті, гроші виплачені, чи щось таке. Будеш неорганізований — ризикуєш втратити все.

Моллі думала, що зможе сьогодні відпрацювати принаймні п’ять годин. Разом уже буде двадцять вісім — понад половина.

Вона знову тисне на кнопку дзвінка, прикладає складені човником долоні до скла, щоб зазирнути в погано освітлений коридор. Узявшись за ручку, вона виявляє, що та повертається й двері відчиняються.

— Агов! — гукає вона, зайшовши всередину, і, не почувши відповіді, гукає знову, трохи гучніше, йдучи коридором.

Учора, перш ніж піти, Моллі повідомила Вівіан, що прийде раніше, але не сказала, коли саме. Тепер, стоячи у вітальні з запнутими вікнами, вона роздумує, чи не повернутися додому. Старий будинок повен звуків. Соснова підлога скрипить, віконниці дрижать, мухи гудуть під стелею, лопотять фіранки. Не маючи потреби відволікатися на людські голоси, Моллі уявляє, що чує звуки з інших кімнат: стогін ліжкових пружин, крапання кранів, гудіння флуоресцентних ламп, брязкання ланцюжків-вимикачів.

Вона дає собі якусь хвилину озирнутися навкруги — вишукана поличка над каміном, різьблені дубові рами, мідна люстра. Із чотирьох вікон з видом на море видно вигнуту лінію узбережжя, пишні ялини вдалині, блискучі аметистові хвилі. У кімнаті стоїть запах старих книжок, розпалюваного вчора вогню і, ледь чутний, чогось пряного з кухні — сьогодні п’ятниця, напевно, Террі куховарить на вихідні.