Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Цей сценарій нам знайомий: «Будь ласка й дякую», — каже Ребекка заледве чутним голосом.

— Будь ласка й дякую хто?

— Будь ласка й дякую, мем.

— Не починайте говорити, доки не заговорять до вас, а тоді кажіть «будь ласка» та «дякую, мем». Треба почекати доки що, Ендрю?

— Доки до нас не заговорять?

— Саме так. Не метушитися й чого не робити, Нормо?

— Не торкатися обличчя. Мем. Мем.

З сидінь долинає хихотіння. Місіс Скетчерд дивиться на нас.

— Вас це веселить, так? Навряд чи вам буде так само смішно, коли всі дорослі подякують: «Ні, спасибі, я не хочу грубої, недолугої дитини», і вам доведеться повернутися в потяг і їхати до наступної зупинки. Як думаєте, містере Курран?

Голова містера Куррана показується, щойно звучить його ім’я.

— Звісно ні, місіс Скетчерд.

Западає тиша. Не бути вибраним — це те, про що нам не хочеться думати. Маленька дівчинка на сидінні попереду починає плакати, й скоро я чую навколо себе придушені схлипування. На чільному місці місіс Скетчерд плескає в долоні й розтягує губи в щось на кшталт усмішки.

— Годі, годі. Не треба цього. Як майже з усім у житті, якщо поводитиметеся чемно й добре себе покажете, певно, на вас чекатиме успіх. Благочестиві мешканці Міннеаполіса сьогодні прийдуть до зали засідань зі щирим наміром забрати одного з вас — а може, й не одного — до себе. Отож пам’ятайте: дівчатка, акуратно зав’язуйте стрічки у волоссі. Хлопці: чисті лиця й розчесані чуби. Правильно застебнуті сорочки. Коли ми зійдемо з потяга, вишикуйтесь в одну лінію. Нічого не кажіть, доки до вас не заговорять. Словом, робіть усе, що зможете, щоб котромусь дорослому було легко вас вибрати. Зрозуміло?

Сонце таке яскраве, що доводиться дивитися скоса, й так спекотно, що я пересідаю на середнє сидіння, подалі від сонячних променів, що падають з вікна, посадивши Карміна собі на коліна. Коли ми проїжджаємо під мостами й через станції, світло брижиться й Кармін ловить «зайчиків» по моєму білому фартушку.

— Ти добре влаштуєшся, — промовляє Голландчик тихо. — Принаймні тобі не доведеться гарувати на фермі.

— Ти не можеш цього знати, — відповідаю я. — Як і не можеш знати, чи доведеться тобі.

Потяг прибуває на станцію, пронизливо скрегочучи гальмами й випускаючи стовп пари. Кармін поводиться тихенько, вражено розглядаючи будівлі, дроти та людей за вікном після споглядання сотень кілометрів полів та лісів.

Ми підводимося й починаємо збирати свої речі. Голландчик дістає наші валізи й ставить їх у проході. У вікні я бачу місіс Скетчерд та містера Куррана на платформі, які розмовляють із двома чоловіками в костюмах, краватках і чорних капелюхах, а за їхніми спинами стоять кілька полісменів. Містер Курран потискає їм руки, а тоді махає нам рукою й ми починаємо виходити з вагона.

Мені кортить щось сказати Голландчикові, але я не знаю, що саме. У мене холодні й вологі долоні. Від очікування стає страшно, коли не знаєш, що буде далі. Останнього разу я так почувалася у залі чекання на острові Елліс. Ми були втомлені, мама нездужала, й ми не знали, куди підемо і яке в нас буде життя. Але тепер я розумію, що тоді сприймала це як належне — я мала сім’ю. Я вірила: хай що станеться, ми будемо разом.

Полісмен дмухає в свисток і підносить руку, й ми розуміємо, що маємо вишикуватися. Важкенький Кармін у мене на руках, на щоці я відчуваю його гаряче дихання, трохи кисле й густе від ранкового молока. Голландчик несе наші валізи.

— Швиденько, діти, — наказує місіс Скетчерд. — У дві шеренги. Молодці. — Її голос м’якший, ніж зазвичай, і я подумки цікавлюся: це через те, що ми серед інших дорослих, чи вона знає, що буде далі. — Сюди.

Ми йдемо за нею по широких кам’яних сходах, стукіт наших твердих підошов звучить, як барабанний дріб. Піднявшись, ми ступаємо коридором, освітленим яскравими газовими лампами, в головну залу чекання — не таку пишну, як у Чикаго, та однаково розкішну. Вона простора й світла, з великими вікнами. Попереду нас чорне пальто місіс Скетчерд розвівається в неї за спиною, мов вітрило.

Люди показують пальцями й перешіптуються, і я подумки цікавлюся, чи знають вони, чому ми тут. А тоді помічаю афішу, причеплену до колони. Великими чорними літерами на білому папері написано:

ПОТРІБНІ

ДОМІВКИ ДЛЯ СИРІТ

ГРУПА ПОКИНУТИХ ДІТЕЙ ЗІ СХОДУ ПРИБУДЕ

НА ЗАЛІЗНИЧНУ СТАНЦІЮ МІЛУОКІ У П’ЯТНИЦЮ, 18 ЖОВТНЯ.

РОЗПОДІЛ ВІДБУДЕТЬСЯ О 10-й ГОДИНІ.