Крістіна Клайн - Сирітський потяг

Виделкою Моллі розминає котлету на тарілці, сподіваючись, що та зникне в небуття. Вона прожовує й усміхається Діні.

— Смачно. Дякую.

Діна стискає губи й нахиляє голову, явно намагаючись визначити, чи похвала Моллі щира. Ну, Діно, думає Моллі, вона і щира, і ні. Спасибі, що взяла мене до себе й годуєш. Але коли ти думаєш, що можеш придушити мої переконання, примусити мене їсти м’ясо, тоді як я сказала, що його не їм, очікуєш, що я не буду байдужа до твоєї зболілої спини, коли не виявляєш ані найменшого інтересу до мого життя, то навіть не мрій про це. Я гратиму в твою довбану гру. Але не за твоїми правилами.

Першою швидко піднімається на третій поверх Террі, Вівіан іде за нею повільніше, а Моллі замикає процесію. Будинок великий і повний протягів — аж надто великий, думає Моллі, як на літню жінку, що живе сама. У ньому чотирнадцять кімнат, більшість яких у зимові місяці закриті. Доки Террі показує шлях на горище, Моллі дізнається, що Вівіан зі своїм чоловіком володіли й керували універмагом у Міннесоті, а коли продали його двадцять років тому, домовилися про морську подорож на східне узбережжя, щоб відзначити свій вихід на пенсію. Вони побачили цей будинок, маєток колишнього корабельного капітана, з гавані, і, підкорившись імпульсові, придбали його. Це визначило їхнє майбутнє: вони спакували речі й переїхали до штату Мен. По смерті Джима вісім років тому Вівіан жила тут сама.

На майданчику вгорі сходів Террі, віддихуючись, упирається рукою в бік й озирається навкруги.

— Пфе! Звідки почати, Віві?

Вівіан доходить до останньої сходинки, тримаючись за поручень. Вона знову вбрана в кашеміровий светр, цього разу сірий, і має на шиї срібний ланцюжок із дивним маленьким дармовисом.

— Ну, погляньмо.

Роззираючись навкруги, Моллі бачить, що третій поверх будинку складається з житлового простору — двох спалень під похилим дахом і старомодної вбиральні з ванною на декоративних ніжках — та власне горища, великого й відкритого, в якому підлога з грубих мостин де-не-де вкрита шматками витертого лінолеуму. Між балками видніються вкриті утеплювачем бруси. І хоч підлога й бруси темні, на горищі на диво світло. З похилих мансардних вікон добре видно бухту й причал унизу.

На горищі повно коробок і меблів, складених так щільно, що заледве є куди ступати. В одному кутку — довгий підлоговий вішак для одягу, вкритий пластиковим чохлом на блискавці. Кілька скринь з кедрового дерева, таких громіздких, що Моллі аж цікаво, як вони взагалі сюди потрапили, стоять уздовж стіни поруч зі стосом корабельних валіз. Над головою кілька голих лампочок світять, мов крихітні місяці.

Ступаючи між картонними коробками, Вівіан проводить кінчиками пальців по них згори, вглядаючись у загадкові написи: «Магазин, 1960. Нілсени. Цінності».

— Напевно, саме тому люди мають дітей, хіба ні? — задумано каже вона. — Аби хтось подбав про те, що вони залишили після себе.

Моллі зиркає на Террі, яка хитає головою з виразом похмурої приреченості. Дівчині спадає на думку, що, може, Террі не хотіла братися за цю справу, не так намагаючись уникнути самої роботи, як отаких сентиментальних моментів.

Нишком глянувши на телефон, Моллі бачить, що на годиннику лише 4:15 — відколи вона прийшла, минуло лише п’ятнадцять хвилин. Сьогодні вона мала б залишитися до шостої, а потім приходити на дві години чотири рази на тиждень і на чотири години у вихідні, аж доки… ну, аж доки вона не відпрацює свої години чи доки Вівіан не віддасть Богові душу, залежно від того, що станеться раніше. За її підрахунками, знадобиться приблизно місяць. Щоб відпрацювати свої години, а не щоб убити Вівіан.

Однак, якщо наступні сорок дев’ять годин і сорок п’ять хвилин виявляться так само нудними, вона не певна, що зможе це витримати.

На заняттях з американської історії вони вивчали те, як Сполучені Штати були засновані на скріпленому угодою рабстві. Учитель, містер Рід, сказав, що в сімнадцятому столітті близько двох третин англійських колоністів переїхали саме так, продаючи роки своєї свободи за обіцянку колись-таки мати краще життя. Більшості з них не було й двадцяти одного.

Моллі вирішила думати про цю роботу як про скріплене угодою рабство, в якому кожна відпрацьована година наближає її до свободи.

— Буде добре розібрати ці речі, Віві, — каже Террі. — Що ж, я візьмуся за прання. Гукайте, якщо буду потрібна! — Вона киває Моллі, наче кажучи: «Вона вся твоя!», і спускається сходами.