Галина Пагутяк - Діти

— А Славко і Михасько теж підуть спати?

— Аякже! — запевнила його бабця. — Поспите і знов підете бавитися.

— А ти розкажеш мені казку?

— Розкажу.

— Яку?

— Про фарбованого лиса. Чув таку?

— Ні, — відказав хлопець. — А я знаю про фарбованого, фарбованого… вовка! Але тобі не розкажу! Краба-раба-жаба!

Лис настільки захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Безперечно, плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого з лисів. Мацько щиро вболівав за своїх братів і сестер, за весь лисячий рід, котрий ганебно деградував, потроху миршавів, розтрачуючи сили на мізерну боротьбу за існування. Наш лис не хотів брати на себе надто великої відповідальності, вважаючи метою кожного художника — пробудити зачерствілі серця благородним і разом з тим безжальним своїм мистецтвом.

А поки що лис марив майбутніми картинами. Вони йому снились, вони його переслідували на кожному кроці. За короткий час він написав десяток картин на теми лісового життя і цивілізації, наступ якої він не міг не відчути, хоч жив у заповіднику. Але цей заповідник був якраз конкретним витвором цивілізації, бо спричиняв застій, духовний і фізичний. Мацьку не вистачало свободи. Він за день міг оббігати весь ліс, і на цьому все кінчалось. Далі була межа. Лисів племінник трагічно загинув, коли поліз туди, куди не слід. Його осліпили фарами на дорозі, а потім задавили машиною якісь браконьєри. А зайці? У тих були довгі ноги, але закороткий розум. Вони завжди вибігали пастися на поле, ніби в лісі мало було різного коріння й трави, і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був віртуозом у ловінні курей, його б теж спіткала така доля.

Але ж до чого нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі всіх знали, де навіть найменшу подію довго й нудно розжовували і в кожній непересічній особистості вважали загрозу цілому лісу, де тільки їли, спали й плодились, від чого ставало все тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода виповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола, чорна брудна вода аж хлюпала під лапами і заливала нори. Це були найсумніші дні в житті лиса. Його опановувала депресія. Він лежав у норі й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно. Якби хтось навідався у цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів простудженим хрипким голосом: «Сонце все-таки зійде…» І знову, зітхнувши, важко повторював: «Сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо лили дощі. А коли буде?» У лиса аж хололо в грудях: «А чому обов’язково тепер має таке статися?» Отак втішав себе Мацько.

І справді, дощ проходив. Лис ладен був терпіти сніг (у ньому так гарно качалося), але цей гнилий дрібний дощик доводив його до шаленства.

На одній картині він намалював дерева до половини у воді, а на них безліч сорок. І більше нічого. Навіть листя не намалював на деревах. То була дуже сумна картина. Лис заховав її подалі, щоб не псувала настрій.

Або намалював свою власну нору, в котру налізло повно жаб, повитріщавши нахабні булькаті очі.

Щоб зробити приємний сюрприз сестричці Міцьці, лис намалював її в елегантній заячій шубці (сестричка колись говорила, що воліла б зайчихою бути, такій легше прогодувати себе й сім’ю, не треба заводити знайомств у перукарнях та косметичних кабінетах, бо, мовляв, бридку заячу морду ніякі косметичні засоби не візьмуть).

Ох, ці жінки! Портрет Міцьки вийшов граціозним, ледь насмішкуватим, і лис був певен, що сестричка оцінить достоїнства картини. Йому так хотілось, щоб родина нарешті визнала його заняття живописом! А далі лисові у вухах почало солодко бриніти слово «слава». Він уже не міг втриматися від спокуси. О, він ні в якому разі не був про себе зависокої думки, але в душі відчував свою вищість над такими ремісниками, як борсук Джума та щурик Альцест. Перший заробляв собі на життя малюванням натюрмортів. Джума був мерзенним конформістом і жахливою бездарністю. Своїми кривавими натюрмортами з жирними баранячими стегенцями він заслужив всіляку підтримку у вовків. Вовча родина приятелювала з родиною борсуків.

Другий, щурик Альцест, мізерне й лукаве створіння, взагалі був під покровительством своїх родичів. Мав найчисленніших поклонників серед мишей, — лісових, польових та сільських, — і швидко ввійшов у моду завдяки портретам у сіро-чорній гамі. Його численні родичі швидко переконали всіх лісових жителів, що сірий колір найбільше практичний та універсальний. Лис гребував щурами, та й мишей їв з крайньої необхідності. Тому він не ввійшов у число поклонників Альцеста і частенько над ним глузував.