Галина Пагутяк - Діти

— Ти що тут робиш? Ходи додому!

Він взяв його за руку і потягнув за собою. Лялечка жалібно озирнувся на Славка, але той пригрозив йому кулаком.

Лялечка показав язика.

Дома Лялечці сказали сидіти і нікуди не йти. Бабця кудись пішла, і дід мав доглянути за внуком. Він дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дід вмочав пензлик у маленьке відерце із зеленою фарбою і водив ним по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала.

Дід спересердя плюнув.

— Оліфи дав забагато!

Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.

— Ти що сказав? — Дід повернувся й обурено глянув на внука. — Ану, ходи сюди!

Лялечка закліпав очима і втік.

— Чекай, чекай, ще раз таке скажеш — відлуплю, на чім світ стоїть!

Лялечка сховався за хатою. Не знати, що й було б, якби діда не покликали до сусіда. А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.

— Ба, а коли мама приїде?

— Скоро. Скучив за нею? — бабця поцілувала Лялечку і погладила його по голові.

Дід того дня так і не фарбував паркана. Та й швидко уже почало сутеніти. Дід дивився телевізор, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику й розглядав книжку з малюнками.

Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Лис був такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.

Так вони дивились одне на одного з добру хвилину. Лялечка не міг поворухнутись з несподіванки. Лис зрозумів, що йому нічого не загрожує, і підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця з фарбою, взяв зубами дужку, і підняв і, задкуючи, поліз у кущі.

Гілля захиталось, і лиса мов не було…

Чи варто, шановний читачу, описувати гірке пробудження художника, в котрого забрали плоди його натхнення, які без шкоди для здоров’я можна було не творити і вести спосіб життя, належний кожному звичайному лису? Грубе заперечення нікчемностей — що може бути гірше для митця, щирого у своєму прагненні нести світло істини?!

Але не будемо лити крокодилячі сльози. Лис подумав спочатку, що картини вкрали, і це вселяло якусь надію, можливо, вони все-таки були чогось варті. Бідного Мацька постійно мучили сумніви, що він робить не так, як слід.

Знайшовши кілька обривків паперу (лису не було важко вкрасти папір, як і фарбу, в мандрівних топографів, що таборились один час біля річки), він все-таки змушений був визнати гірку правду: картини хтось з’їв. Кидаючись в розпачі від одного кущика до другого, лис наткнувся на здохле мишеня, що валялось, тримаючи в зубах шматочок паперу.

Мерзенна тварюка через надмірну жадібність переїлась і здохла.

Але це не могло втішити лиса. Якщо ви гадаєте, що плакати властиво тільки людині і крокодилові та, може, ще кільком невідомим автору істотам, то ви, напевно, маєте рацію. Але чистісінька правда і те, що лис заплакав, потихеньку скімлячи, геть оглушений ударом долі. Лисяча сутність, з котрою він боровся в ім’я загальнозвірячого, на якусь мить покинула його в скорботі.

Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і навіть хвіст його не ворушився. Лис плакав. Ніхто ніколи не бачив, як плаче лис на сонячній галявині, коли все навколо радіє ранку, тому що вітер розігнав хмари і тільки поодинокі з них неквапно простують небом, не затуляючи сонця…

Але в наступну мить кров предків збунтувалась в Мацьку. Погрозливим червоним світлом спалахнули очі, до того затуманені слізьми, наїжачилася шерсть, і лис звівся на передні лапи. Серце його жадало помсти.

Лис метнувся в гущавину, охоплений ненаситним бажанням трощити зубами все ненависне мишаче поріддя, як знищили ці нікчеми його геніальні картини. І те, що жодна з них поки що не траплялась йому на очі, ще більше лютило лиса. Засліплений невтолимою жадобою помсти, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й боляче вколов лапу.

— Ти що, здурів? — пирхнув їжак, впізнавши лиса, і ображено кліпнув маленькими жвавими очицями: — Ну й вигляд у тебе!

Лис знеможено впав коло нього.

— Ти знаєш, що сталося? — заволав він трагічним голосом.

— Що, прийшли ліс рубати?! — перелякався Грицько.

Це було найбільше лихо, яке тільки могло існувати на світі.

— Гірше!

Грицько полегшено зітхнув.